Оце, коли читаєте цей текст, багато людей в Україні запитують себе не так про причини, які спровокували громадянську непокору, явлену на Майдані та в Україні, як про наслідки тих причин - страдницьку смерть Небесної Сотні.
Хто є призвідцем?
Де і в чому криються наші біди?
Про Небесну Сотню кажу в ширшому значенні. Бо не тільки в Київі снайперськими кулями вціляли в голови й серця, а й по всій Україні тітушкувáли у перенісся, вилиці й скроні, гамселячи бітами, залізними прутами й кастетами, та провалювали голови міліцейськими кийками, відбивали печінки, затоптуючи наших повсталих громадян "туристичними" ногами з путінської Росії.
Звідки взялося оце людиноненависництво? Порівняно з яким слово "звірячість" - це як ляпас ображеної панянки.
Не претендую на істину. Точніше - на охопну істину всіх негараздів у нашому суспільстві та смертей на Грушевського й на Інститутській. Але, міркую, я - на відстані руки від тієї істини. На відстані руки, щоб ухопити її за горло.
І на тім горлі зімкнути пальці.
Щоб відчути хруст хрящів...
Дивно, хтось скаже, прочитавши ці слова від мене - людини, яка душею й серцем висповідує ліберальні цінності, в яких фундаментуючим гаслом є
Людина - понад усе! А вище людини - тільки Бог.
Але, коли серце крається за убієнними (а серед них і мій небесносотний племінник Роман Сеник), коли розриває мозок, що гинуть не просто люди, а знищується квіт етнічних українців і суцвіття громадян України інших націй,
коли душа волає, що в убієнних уже ніколи не народяться діти, не буде онуків, не буде правнуків, то гасло
Людина - понад усе!
набуває до щему болючого значення. Глибшого змістом і ширшого у значенні, щоб за нього боротися на політичній ниві. Бо ми, українські ліберали, повинні боротися не тільки за щастя й добробут кожної людини, а й уміти її, людину, захистити. Якої б національності вона не була і яку б віру не сповідала.
Адже кожну людину шкода, котра покинула цей світ, померши від пекельної руки вбивці. Але одне, коли людина померла в шістдесят років, а зовсім інше, коли людина пішла з життя в дев'ятнадцять, двадцять чи тридцять років, не побачивши білого світу в красі своїх первістків, не радіючи на весіллі доньки чи сина, що твій рід множиться. Тому, то не просто гинули люди, а то гинуло майбутнє України.
Я бачив, що юнаки і юнки, громадяни середнього віку і громадяни, які розміняли шостий, сьомий і навіть восьмий десяток, простоявши на Майдані три місяці чи приходячи на нього, щоб принести повстанцям попоїсти чи одіж, готові на самопожертву.
Для мільйонів українців - вони герої. Відважні й безкомпромісні. Бо свідомо наражали своє життя на небезпеку, вірячи в особисте високе призначення захищати державність і неподільність України.
Але ось Михайло Маркович Добкін, який оце висунув себе кандидатом у президенти України, відгукуючись про них, говорив, що вони - герої тільки для західної України, а ось на східній Україні їх такими не вважають.
Так, людей, які поділяють думку Михайла Марковича теж багато. Аж занадто, міркую, багато. Не кажу, що вони недалекі розумом чи обдурені. Швидше - не знають правди і, найприкріше, не прагнуть її знати.
Проте, якби тільки ці дві полярні думки, як позиція двох протилежних сил, існували в Україні, то ми б знайшли спільну мову, щоб світоглядно Україна не була, як оце зараз, роздерта на Захід і Схід. Бо у нас є багато важливіших проблем і питань, які б об'єднали західняків і східняків, подолавши штучно зфальшовану колотнечу між ними.
Але, на жаль, у наш політикум внаджується третя сила. Байдуже яка. Америка, Європа, Російська Федерація чи там ще хтось. Охочих розігрувати українську карту, не питаючи на це дозволу в українців, гать гати. І Україна, як була, так і залишається для тих зовнішніх сил виключно буфером між Європою і Росією. А ми нічого не зробили протягом двадцяти трьох років нашої новітньої історії, аби бути самомтійним гравцем.
Проте, повірте, не в тім наша найбільша біда і найстрашніше для нас лихо.
Адже, якою б та третя сила не була, проте є цивілізовані важелі впливу на неї або й протистояння їй. Бо тут крутяться коліщатка чиєїсь персональної політичної гри або меркантильні коліщатка шкурних економічних інтересів бізнесових еліт тієї чи іншої держави. З якими боротися, відстоюючи економічні інтереси України, ще можна. Бо тут нема ідеології. А виключно гаманець. І пройде рік або два, минуться навіть п'ять років, і той чи інший політик, та чи інша заробітчанська еліта чи здирницько гаманцева каста можуть зникнути. Відіжмуть, як ото кажуть, бізнес або розвінчають популізм того чи іншого політика. І хтось інший провадитиме вже геть іншу політику.
Таке ми вже не раз бачили і в світі, і в Україні.
Та й обидва кремлівські карлики теж не вічні... Як ось, приміром, і їхній межигірський прислужник, який теж забуває, що у труни нема кишені й на могилу негідника приходитимуть не з квітами, а щоб плюнути.
Отож, замирити нашу громаду, яку спекулятивними гаслами про існування якихось загроз щодо російської мови, непорозуміннями у висвітлені нашої історичної спадщини, відсутності віротерпимості між православними конфесіями, скажу ще раз, нам під силу. Була б на те політична воля.
А вона, переконаний, буде, якщо унеможливимо в нашому житті існування нищівної ідеології горезвісних комуністів.
Людиноненависницьку ідеологію, яка десять заповітів Господніх зґвалтувала "Кодексом строітєля коммунізма", силоміць підмінивши християнську мораль людинолюбства пришелепкуватою вірою в свєтлоє будущєє, треба негайно усунути з нашого життя. Раз і назавжди. Не тільки за гріхи перед Богом, а найперше - за злочини перед людством і перед українцями зокрема.
Не принижую якусь іншу віру. У кожно є свій шлях до Бога. Але й в українців є право на свою віру. Бо коли християнство почало поширюватися на наших землях, то воно не просто було наверненням у віру Христову, а ще й успадкуванням культурних надбань світського характеру, які сприяли неймовірно швидкому розвитку суспільства. То був крок, який визначив поступ української спільноти не просто на сторіччя, а на тисячоліття.
І якби сьогодні в Україну повернулася єдина православна віра, духовно не роздерта на Київський і Московський патріархати, як відзеркалення спланованого розбрату в України між Сходом і Заходом, то, повірте, ніяка зовнішня чи внутрішня сила не змогла б збороти таку державу.
А хто боровся з релігією? Комуністи.
А хто, згадаймо, встромляв палицю в колеса на шляху України в Євросоюз, коли навіть регіонали аж до останнього дня підтримували цю ідею. Комуністи.
Брехня як була від них, так і є, аби нищити нашу державу.
Але хіба цього не бачить Тягнибок чи Кличко? Хіба цього не бачить Яценюк? Чи Турчинов, як людина, що проповідує християнські цінності. Чому вони не порушують питання заборони тієї злочинної ідеології?! Тієї партії, члени якої їдять український хліб, прагнучи ту державу знищити.
Адже допоки в Україні існуватиме комуністична партія, доти існуватиме внутрішня загроза нашій державності. І жодна радикальна партія чи "Правий сектор" нічого не змінять, доки існуватимуть оті вороги української державності й нашої соборності.
Я, обіймаючи високі посади та керуючи багатотисячним колективом ще в застійні часи, ніколи не торкнувся своєю рукою партквитка. Я не став комуністом. Бо не тільки гидував носити біля серця "хлєбную кніжку", пам'ятаючи тих, хто, запроторивши мого батька на довголітню каторгу, позбавив мене не тільки батьківської ласки, а й ситного шматка хліба. І та дитяча рана й досі не зарубцювалася. Але я не став комуністом ще й тому, що уважно читав Лєніна. Треба ж бо знати, що думає і чого прагне твій ворог.
Аж ось, коли 4 березня 2014 року фракція комуністів у Верховній Раді повним складом не проголосувала за постанову про вивід з Криму російського окупаційного війська, щоб стабілізувати ситуацію в Україні, а 11 березня Петро Симоненко, найголовніший комуніст в Україні, на прес-конференції в Запоріжжі заявив, що "Надо нємєдлєнно рєшать вопрос с федералізацієй в Украінє", як досягнення одного з пунктів передвиборчої програми КПУ, я дійшов висновку, що комуністи в Україні купно із прокремлівськими зюганівцями або не читали Лєніна, або забули, кого гаркавий вождь у статті "О національной ґордості вєлікоросов" презирливо називав холуями і рабськими хамами.
Я ніколи не вірив Лєніну. Але й у нього іноді трапляється слушна думка.
Процитую Лєніна мовою оригіналу:
Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство (например, называет удушение Украины "защитой отечества" великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам.
Удушєніє і защіта отєчєства вєлікоросов... Тобто окупація Росією Криму. І комуністи, визивающіє законноє чувство нєґодованія, презирства й відрази.
Холуї та хами. Прислужники кремлівських карликів.
Не претендую на істину. Точніше - охопну істину всіх негараздів у нашому суспільстві та смертей на Грушевського й на Інститутській. Але, міркую, я - на відстані руки від тієї істини. На відстані руки, щоб ухопити її за горло.
І на тім горлі зімкнути пальці.
Щоб відчути хруст хрящів...
Бо ми, українські ліберали, повинні боротися не тільки за щастя й добробут кожної людини, а й уміти її, людину, захистити.
Якої б національності вона не була і яку б віру не сповідала.
31 березня 2014 року