В України, відколи вона проголосила незалежність, діяло три виборчі системи, за якими громадяни обирали народних депутатів. Так званих слуг народу. Найповажніших депутатів, які пишуть закони, у Верховну Раду і депутатів рангом нижче, які, керуючись тими законами, втілюють їх у життя на обласному, міському, районному і селищному рівнях.
Перша з отих виборчих систем - стовідсотково мажоритарна.
Тобто персоніфікована відповідальність того чи іншого депутата перед своїми виборцями, що він вірою і правдою служитиме їм і тільки їм, втілюючи обіцянки, викладені в його передвиборчій програмі.
Друга - так звана пропорційна, де кількісний розподіл мандатів між партіями, представленими у Верховній Раді, здійснюється пропорційно до кількості голосів виборців, які набрала та чи інша партія. Величезним недоліком пропорційної виборчої системи є непрозорість для ока виборців закритого партійного списку кандидатів у депутати.
І третя - змішана система виборів, коли п'ятдесят відсотків депутатів обиралися за мажоритаркою, а п'ятьдесят - за партійними списками.
На всіх виборах, а особливо на останніх виборах депутатів до Верховної Ради 2012 року, виявилося, що найнахабніше зфальсифікованою, з трьох згаданих виборчих систем, є мажоритарна система.
Воно й не дивно. Бо мажоритарка - то відголос комуністичного минулого, коли результатами волевияву громадян маніпулював, засідаючи в обкомах, міськомах і райкомах, радянський адмінресурс, керований Політбюро КПРС. Маніпулювали так, як їм хотілося: стільки колгоспників, стільки робітників, а стільки інтелігенці. Була навіть квота на безпартійних. Ну й усезагальний одобрямс отих депутатів під час голосувань про керівну й спрямовуючу силу та її психічно хворобливий намір збудувати рай, названий комуністами "світлим майбутнім".
На біду, мажоритарна система вже у вільній Україні не тільки не звільнилася від шахраюватих методів колишніх парторгів і комсоргів, а ще й "збагатилася" прикрими (щоб не сказати грубіше) методами тиску та відвертого підкупу, щедро явленого і профінансованого з боку великого капіталу. Оліґархами.
Тому, якщо ця виборча система діятиме й надалі, то про якісь якісні, а не голослівно декларовані зміни про покращення в житті людей і в житті країни, не варто й мріяти.
Бо при цій виборчій системі хоча б щось змінити практично неможливо. Незалежно від того, хто буде президентом чи кого оберуть у парламент. З під мішка грошей оліґархів не проб'ється на світ навіть малесенький паросток справедливого волевияву виборців. Мажоритарка, кажучи про стратегічний поступ України в лоно цивілізованих держав, себе зганьбила.
Адже навіть дуже далека від досконалості виборча система за закритими партійними списками значно краща за мажоритарну. Хоча її величезним недоліком є особистий і незаперечний з боку партійців вплив партійного лідера на формування списку кандидатів. Проте, зазначу, яким би великим той вплив лідера на ці списки не був, але в процентному відношенні він не настільки загрозливий, як результат тиску й підкупу на мажоритарних виборах.
Отож у нашій системі виборів треба запроваджувати щось середнє, щось проміжне, щось змішане. Але не макітритись головою над чимось особливо геніальним і суто національним, а роззирнутися по світу. Щоб нарешті помітити прогресивні виборчі системи, які себе виправдали в цивілізованих країнах Європи. Зокрема в Польщі, в Нідерландах, в країнах Скандинавії та в багатьох інших, де панує демократія.
У тих країнах діє виключно партійна виборча система за відкритими партійними списками. Тобто система, пропорційна за результатами виборів кандидатів у відкритих партійних списках, коли вплив партійного лідера на формування списку кандидатів у депутати мінімізується. Не зникає. Але ж, погодьтесь, хай п'ять чи навіть і десять відсотків кандидатів, рекомендованих партійним лідером у відкритий список, мабуть таки менше, як кандидатів у закритому партійному списку, стовідсотково складеного з прізвищ за бажанням і домовленостями голови партії безпосередньо з кандидатом або з його спонсорами - оліґархами. Зловживань тут, здогадуємося, безліч. Але навіть плата в кілька сот тисяч чи й в кілька мільйонів доларів за той чи інший порядковий номер у закритому партійному списку - не найстрашніше, повірте, зловживання з боку голови партії, який авторитарно той список складає.
Небезпечнішою для розвитку демократії й парламентаризму в Україні є обставина, коли кандидат у депутати, проплативши прохідне місце в закритому партійному списку, будь-якої хвилини, ставши депутатом, може стати так званою "тушкою". Тобто перекинчиком чи зрадником мети й завдань, які ставить перед собою партія.
Не пригадаю, хто з отих перекинчиків пояснив вихід з парламентської фракції словами, які найліпше характеризують формування закритих партійних списків: "Я купив квиток на поїзд. Та ще й у купе першого класу. Але я не обіцяв їхати у тому поїзді до кінцевої зупинки".
Головна різниця між відкритими і закритими партійними списками полягає не тільки в мінімізації впливу партійного лідера на список кандидатів, а й, що головне, виборці, які голосують за того чи іншого кандидата, автоматично віддають свої голоси за партію, яка цього кандидата в депутати уповноважила взяти участь у виборах. А вже після того, коли партія пройде встановлений процентний барьєр, то тільки після цього, виключно за результатами рейтингу членів партії, які взяли участь у виборах як кандидати, визначається кандидат від партії у депутати Верховної Ради.
Тобто система виборів за видкритими партійними списками практично унеможливить отой сором і те стидóбище, коли депутатами Верховної Ради не обираються, а ними просто стають особисті секретарші, водії, охоронці чи масажисти наших олігархів. Уявляєте, який закон може написати колишня секретарка, масажист чи естрадна співачка?
Та ще, коли вибори за відкритими партійними списками проводити не раз на п'ять років, а кілька раз провести через два, три роки, то через шість, сім років у нас буде цивілізований парламент, в якому писатимуться необхідні для людей і держави закони, а не відстоюватимуться інтереси оліґархічних кланів.
Вкрай важливо, щоб депутат парламенту не міг обіймати цю посаду більше двох каденцій поспіль.
Бо що бачимо? Деякі наші парламентарії зробили з депутатства не просто професію, а приватизували депутатство під себе.
Зрозуміло й те, що одразу виникне питання прохідного барьєра для партій. Яким він повинен бути?
Секрету нема. Чим нижчий барьєр, тим демократичніша країна.
Сьогодні найнижчий прохідний барьєр у Королівстві Нідерландів. Нуль і шістьдесят сім процента. Цього достатньо, щоб у парламентське крісло посадити одного депутата.
Якби щось подібне було у нас, то за умови, що у Верховній Раді й надалі засідатиме 450 депутатів, вистачило б якихось нуль і двадцять два процента голосів виборців.
Але тут є одна важлива деталь. Адже Україна - не Нідерланди чи, приміром, не Польща, де відсутній поділ країни на дві частини, в кожній з яких виборці прогнозовано голосують за якусь одну політичну силу. Україна поділена на схід і захід. І всі вибори, які протягом двадцятитрирічної історії незалежної України відбулися, свідчать, що п'ять, сім партій, які проходять у парламент, отой поділ у свідомості громадян роблять ще непримиреннішим. Бо дві, три партії обов'язково представляють інтереси західних областей, а дві інтереси східних. Ще одна чи дві партії, представлені в паламенті, ідеологія яких якщо й не ділить Україну на західняків і східняків, але й не об'єднує людей в громадянське суспільство, тримають в рукаві "золоту акцію", торгуючи голосами своїх депутатів. Отакий політичний бізнес.
Чи є вихід? Цивілізований і безболісний, який раз і назавжди якщо й не поклав би край цій проблемі, то хоча б мінімізував її негативні наслідки.
Упевнений, якби в парламент нашої держави, щоб хоча б на третину зменшити вплив верховнорадних партій, які сьогодні ділять Україну, пройшло ще вісім чи й десять партій, ідеологія яких об'єднувала б схід і захід, то болюча проблема, яка роздирає сьогодні нашу країну, поступово б зникла. Але, щоб те сталося, прохідний барьєр для партій не повинен бути більшим одного відсотка. Бо за якихось інших умов намір виправити ситуацію втратить сенс. Адже навіть два відсотки прохідного барьєра практично не змінять склад партій, представлених зараз у Верховній Раді - знову в парламент потраплять ті, хто хазяйнує там сьогодні. І знову наші виборці блукатимуть по вічному колу безвиході, вчергове вірячі чи не вірячи в популістські гасла тих партій.
І ще одне. Вкрай важливо покласти край клонуванню партій, ліквідувавши оце сороміття, коли в Україні їх кількість перевалила за другу сотню. Двісті сім партій! Для чого? Відповідь проста. Для фальсифікацій на всіх парламентських виборах і при всіх владах: за часів Кучми, за правління Ющенка і вже у наші дні, коли до влади прийшов Янукович.
Переконаний, що треба доповнити Закон України "Про політичні партії в Україні", зазначивши, що партії, які не беруть участь у парламентських виборах чи не подолали прохідний барьєр, втрачають юридичний статус.
Так, тут автоматично виникне питання про порушення прав виборця. Тому знову повернуся до питання прохідного барьєра, наголошуючи, що чим нижчим той барьєр буде, тим менше порушуватимуться свободи виборців, а партії зможуть себе проявити якнайкраще. Бо в статуті будь-якої партії чітко записано, що вона є партією парламентського типу.
Так от, шановні, давайте й будемо по-справжньому парламентськими партіями.
Якщо буде нормальний прохідний барьєр та ще за умови доповнення, про яке вже згадував, до Закону "Про політичні партії", то клонування політичних партій залишиться у минулому.
І насамкінець.
Нашу розмову почав крилатою фразою латинян "Qvo Vadis?", яку в перекладі українською найчастіше подають як "Куди йдеш?"
Іти, знаємо, можна й убік - ліворуч чи праворуч; іти можна й у зворотньому напрямку.
Тому, кажучи: "Qvo Vadis, Україно?", вірю, що слова: "Куди прямуєш, Україно?" колись переважать своїм значенням усі інші. Зрозуміло, якщо в Україні запанує виборча система за відкритими партійними списками.
Без цього Україна не прямуватиме в майбутнє, а її й надалі тупо водитимуть по колу теперішніх невтішних політичних та економічних реалій.
1 січня 2014 року