Партії українських лібералів виповнилося двадцять років. Стільки ж, скільки незалежній Україні. Й історія ЛПУ така ж складна і багатовимірна, як і новітня українська історія.
Якби зараз у цій статті ми навели імена усіх людей, які за цей час були членами нашої партії, то, напевно, здивували б багатьох. Навіть тих, хто професійно слідкує за вітчизняною політикою і її персоналіями. Цих колишніх членів дуже багато у владі, але не менше й в опозиції, а також серед різних політологів та консультантів, що навчали і радили всім чотирьом українським президентам. І це не дивно. Адже презентувати себе лібералом у вузькому політичному та інтелектуальному середовищі завжди вважалося ознакою благородства.
Однак, заявляти про свій лібералізм серед широкого електорального загалу вже наважувалися не всі. Вважалося, що сумно знаменита, як деякий абстрактний, але постійно домінуючий приклад українського виборця «та сільська бабуся», не зрозуміє ані програми лібералів, ані їхніх цінностей. Тому (ніде гріха таїти) і деякі з наших лідерів намагалися представити ЛПУ як соціальних, трудових чи ще якихось «нечистих» лібералів, напевно, теж не вповні розуміючи, що «чисті» ліберали є і соціальними, і трудовими, і національними як за визначенням, так і за історичними реаліями. Та, на жаль, спадок «дідуся Лєніна», який лібералів ненавидів і багато про це говорив, досі залишається недоторканним у мозках наших владоможців, марксистів-економістів на високих державних посадах. Точно такою ж ментальністю відрізняються, точніше не відрізняються, і наші опозиціонери. Перші кажуть, що вони ліберали, коли захищають свою неправедно нажиту олігархічну власність, або збираються дерибанити загальнонаціональні надбання – ГТС, сільськогосподарські землі тощо. І перестають ними бути, коли йдеться про права людини, політичні та економічні свободи, соціальну та національну солідарність. Останні ж, користуються ліберальною термінологією у своїх гаслах і навіть самоназвах, правда у слов’янському перекладі, але ненавидять ( з комуністичним запалом) ліберальну відповідальність вільної особи, воліючи ховатися у стаді, яке пасуть, стрижуть і ріжуть.
Але що з цим можна зробити?
Ідеологія лібералізму, дійсно, не для всіх. Так само, як і, скажімо, християнська ідея. Комусь здається, що це «опіум для народу», бо він не здатен осягти, скільки треба тверезості, сили і здорового глузду, щоб нести на собі тягар свободи і вільно обирати добро, а не зло. Комусь здається, що лібералізм не може підняти і цивілізувати важкий пласт бідного, розчарованого і роздробленого населення України. «Час лібералів ще не настав» - кажуть вони і продовжують робити ті ж помилки та наступати на ті самі граблі, що й останні двадцять років.
Таким чином, ЛПУ не залишається нічого іншого, як продовжувати бути! Йти від поразок до перемог, просвіщати, захищати, боротися на виборах і берегти свою партійну та ідеологічну ідентичність. Адже не всі з «наших» здалися і розбіглися по притулках владних структур чи змінили погляди. Святкування ювілею це показало. Партія живе, її ветерани себе не зрадили і ще багато нових людей до неї приєдналися. Ми приречені на перемогу, тому що кращого шляху до України Мрії, ніж перевірений і торований багатьма народами шлях ліберальної демократії, просто не існує.
13 вересня 2011 року.