10 грудня 2012 року
Стаття Івана Нечуя-Левицького "Óргани російських партій", написаної ним 1870 року, цікава для широкого загáлу і зокрема для сучасних лібералів України не так історією ідейних змагань між тогочасними друкованими журналами і газетами, які виходили в Москві та в Санкт-Пєтєрбурґзі в першій чверті другої половині ХІХ століття, а, найперше, цікава значенням та змістом, якими Нечуй-Левицький напóвнював слова: ліберальний чи ліберальна.
Зараз, коли у нас є Ліберальна партія України, слова ліберал та лібералка конкретизували колишнє й сьогодéнне довóлі широке значення та зміст цих двох слів, щоб ними виокремлювати ще й партійну приналежність. Тобто, приналежність до партії. Нашої партії, яка в Україні гуртує громадян, котрі не просто симпатизують ліберальним ідеям і пóдумки прагнуть до них, а які конкретною справою докладають (більші чи менші) зусилля, щоб партійна Програма ЛПУ набула в нашій країні ознак панівнóї ідеології.
Підкреслю - ідеології. А не ідей чи ідейок, замішаних і забóвтаних на лібералізмі.
Адже в Україні з'явилася й нашими зусиллями протягом десятиріч утверджується партійна ідеологія лібералізму.
На жаль, спостерігаємо, що поруч нашої ідеології спекулятивно паралелять різношерстні ліберальні ідейки, які під строкáтими політичними гаслами та голослівними деклараціями проголошують практично всі сучасні політичні сили. Включно з так званими фаворитними політичними гравцями, представленими у Верховній Раді від так званих "великих" партій, які безсоромно привласнюють наші ідеї та наш теоретичний наробíток.
Тому нам і треба зазирáти у минувшину, щоб наблизити нашу бýдущність, пропагýючи нашу ідеологію у різний спосіб.
Саме під цим кутом зору оглядóва стаття Нечуя-Левицького "Óргани російських партій" вельми цікава, щоб спостерéгти, що слова “ліберальний, ліберальна" без принýки змусять зацікавити вдумливого читача історичним наступництвом. Адже і в світовóму минулому, і вже за часів новітньої історії України ті слова пригортáли й продовжують притуляти до думки, яка проголошує зверхність свободи людини над уседозвóленістю, явленою у формі держави та у різних політичних пóглядах на її пóступ.
Отож, аби не відволікати увагу наших читачів на факти, цікаві суто дослідникам історії журналістики, дозволили собі скоротити статтю Нечуя-Левицького, лишивши у ній ту посýтність, яка свідчитиме, що ліберальна ідея була й лишається дороговкáзною у боротьбі світла з тінню, у протистоянні світáння зі смéрком, у змагáннях свободи проти приниження лишáтися довіку підневільним.
Насамкінець нагадаю, що Іван Семенович Левицький, автор безсмертної "Кайдашевої сім'ї", "Миколи Джері", "Двох московок" і (раджу прочитати) "Хмар", доживав віку в страшних злиднях, самотньо мешкаючи в маленькій квартирці на теперішній київській вулиці Пушкіна. Помер 1918 року без дóгляду в так званому "шпиталі для одиноких людей", що був на Дехтярівці. Поховано письменника на Байковому кладовищі.
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. ÓРГАНИ РОСІЙСЬКИХ ПАРТІЙ
Усі великоруські журнали і газети цього часу можна розділити тільки на дві категорії: на європейську, або ліберальну, і на московську, або консервативну.
Ще недавно в Росії ліберальніші журнали звалися "западническими", а люди того прямування – "западниками". Московська невеличка частина журналів звичайне зветься в Росії "слав'янофільською"…
Ми ділимо всі великоруські журнали тільки на дві части, бо в Росії ще нема органів усяких партій, як то буває в Європі; а нема газетних органів тим, що нема і самих партій; принаймні вони ще не виявили себе в літературі. Тяжка цензура, тяжкий уряд, недостача правдивої науки – все те наполягає тяжким каменем на громадську мисль, пригнічує її, не дає виявитись їй вільно й широко в газетах і журналах, хоч вона вже й є в людських головах. Тим-то ми звемо більшу часть великоруських журналів європейською. Вона пересаджує європейську мисль на землю Росії і прямує до зміни старих давніх порядків. Московська маленька частина газет хоче повернути жизнь Росії до старого життя колишнього Московського царства…
Всі журнали й газети європейської категорії мають собі ціль пересаджувати європейську просвіту, європейську науку на російську землю.
Центром європейського впливу в Росії давно став Петербурґ… Петербурґ з своїми журналами і газетами став в опозиції з старою московською літературою. І до сього часу між ними тягнеться лайка та колотнеча на папері, бо й досі петербурзькі і московські писателі ні в чому не згоджуються між собою. Тепер та боротьба ще прибільшується, бо Москва відстоює й досі за стару жизнь Московського царства і ставить собі за ідеал XVII вік московського життя, а Петербурґ хоче переробити те старе життя по європейському ідеалові…
Тепер в петербурзьких ліберальніших журналах повіяло духом народности, яким ще попереду повіяло і в Європі. В минувшім році (1869) в тих петербурзьких журналах, про котрі ми згадали вище, виступили автори зі своїми поетичними творами, в котрих малюється життя простого, темного великоруського народу, московського непросвіченого і темного, по-варварському деспотичного в сім'ї, купецтва. Таких письменників, котрі звернули увагу на життя великоруського народу, в останній час з'явилося чимало. З сьогочасного життя великоруського народу вигортають сюжети для своїх творів петербурзькі поети: Островський, Некрасов, Николай Успенський, Гліб Успенський, Щедрін, Слєпцов, Решетников, Левітов і др. Некрасов пише свої твори стихами, а всі другі – прозою. Вони належать до ліберальних петербурзьких журналів…
Коли в поетичні твори журналів петербурзьких вклюнувся такий народний дух, то конечно з великою прихильністю загомоніли про народ і прозаїчні твори, научні, соціяльні. Згадані нами вище петербурзькі журнали виявляють свою прихильність до народу щирим своїм прямуванням. З великою симпатією вони розбирають все, що тільки стосується до получчання народного буття, що тільки потребується для народної просвіти, до луччого і правдивішого збирання податків, до рівноправства перед законом, перед судом.
"Петербургские ведомости", "Киевлянин" і другі все встоюють за український і білоруський народ проти польських поміщиків на Західній Україні, в Білорусії і на Литві. В Остзейськім краю вони оступаються за латишів і естів, котрих пригнічують німецькі поміщики, якраз так, як польські пани українських, білоруських і литовських хлопів. Всі ліберальні журнали й газети обороняють народ, народний волосний суд від нападання аристократичних газет як петербурзьких, так і московських. Емансипація народу має за себе в тих журналах заступців, котрі хотять і бажають якнайскоріше злити народ і вищі стани в одно тіло, розпустити просвіту якнайширше, якнайглибше в маси темного народу. І можна в певній надії сподіватись, що ті журнали й газети будуть демократичними органами, вироблять демократичну партію, як тільки дадуть більше волі для преси, для мислі і діла…
В Європі тепер, час од часу, приймає більше сили діло робочого люду, а найбільше в тих царствах, де кляса робоча розрослася в велику масу. Питання про робочих, про їх заробітну плату, про стосунки роботи й робочих до хазяїнів, до капіталу ввійшло тепер там в науку, в газети й журнали. Скрізь по Європі почали складатись асоціації робітників, почалися протести проти фабрикантів, змовки всіх робочих проти своїх лихих і скупих хазяїнів. Згадані нами вище петербурзькі ліберальніші журнали й газети почали пересаджувати те питання і на російську землю. В їх подекуди з'являлися звістки про той рух в Європі, про научну сторону того діла. Якраз під той час в Росії настало визволення кріпацького народу з підданства панам (19 лютого 1861 р.). Цензура тоді дуже жорстоко слідила за тими журналами, не пропускала нічого того, що тільки ходилось о робочих людях, об асоціяціях робочих. В тодішніх журналах "Современнику" і "Русском слове" те питання з'їжджало на комунізм. Звісний великоруський еміґрант Бакунін, котрий і тепер, в 1869 р., був послом на конґресі робочих від орлеанських робочих, держався комунізму, спільного розділу добра і землі між людьми. В тодішній так званій "подпольной литературе" в Петербурзі і Москві проповідувались комуністичні ідеї Бакуніна і Ґерцена.
Російський уряд дуже боявся тих ідей, боявся бунтів селян, різні, гайдамаччини над панами, і після стріляння Каракозова в Олександра II ті обидва журнали було заборонено видавати, бо в їх проривалися вже ідеї комуністичні. Так, в "Современнике" Чернишевський печатав свій роман "Что делать?", де його героїні Вірі снився сон, ніби на якихсь диких пісках Росії, під палким сонцем, стала родюча і пишна сторона: там пани, дуже гарно й просто повбирані, всі гуртом жнуть на полі хліб; над ними від сонця розіпнуті шатра з полотна; вони роблять досхочу, а ввечері йдуть в громадський чудовий дім, де всі їдять за одним столом, всі співають, грають, танцюють, паруються і виходять в бокові кімнати... За такі сни своєї Віри Чернишевський одкупився Сибір'ю…
Замовляючи слово про емансипацію простого народу, ліберальні журнали почали оступатись і за права жінощини. Вони почали писати про емансипацію жінощини, бо в Америці і в Європі не тільки вже писали про те, а навіть давали жінощині деякі права нарівні з чоловіками. Питання о праві жінощини на вищу науку, на урядову службу заворушило найбільше громаду в столицях. В 60-х роках, тоді як в Великоросії студенти і всякі молоді хлопці і навіть чоловіки почали вбиратись в національний убір, в червоні мужичі сорочки, в кафтани, а на Україні почали носити сиві шапки, вишивані сорочки і широкі козацькі шаровари (то була проява демократизму і ідеї народности), тоді молоді дівчата в столицях почали пiдстригати коси по-хлоп'ячи, а деякі і вбирались пополовині в хлоп'ячий убір. "Стрижені баришні", як їх дражнили "Московские ведомости", хотіли тим тільки показати, що їх доля дуже негарна, важка, що вони хотять чесно заробляти хліб, хотять тих прав на науку, на жизнь, які мають чоловіки. Дівчат, одначе, тоді не пустили в університетські авдиторії; їм не хотіли дати права на яку-небудь службу…
Всі ліберальніші журнали і газети проймає дух реальної науки, той дух, що тепер панує в Америці і в Європі. В Європі, після ідеалістичного філософа Геґеля, зовсім занедбали ідеальну філософію… В Німеччині, в Англії сипнули книжками популярними і вченими о природі, як: Дарвін, Фогт, Молешотт, Люїс, Ціммерман і другі. Досвід і вивчення природи запанували над клясичними греками і латинами, над теологією...
Той дух реального прямування в науці з Європи пройшов і в пом'януті нами ліберальніші журнали. З найбільшою увагою і любов'ю ті журнали прихиляються до реальних наук, мають їх за потрібні для людського життя…
Скажемо тепер про погляд ліберальних журналів на політику всередині імперії. В Російській імперії, хто не згоджується з політикою урядовою всередині імперії, тому небезпечно мати свій власний погляд, небезпечно вимовлятися перед людьми на словах, а ще страшніше виявити свою мисль в журналі... В інших царствах, на Заході, принаймні вільно говорити і писати, хоч уряд і не слухає громадської думки і карає писателів тюрмами і арештом. Одначе ніяк не можна рівняти цензури заграничної і цензури в Російській імперії. Той письменник, що де в іншому європейському царстві одкупився б тільки кількома франками за сміливу мисль, в Росії заплатив би половиною свого віку в тяжкій каторжній роботі в Сибірі. В Росії часом уряд накладе "предостережение" газеті або журналові за такі безвинні слова і мислі, що читач тільки здвигне плечима, прочитавши в журналі покаране місце... Уряд зовсім заборонив видавати деякі петербурзькі журнали за їх "направление", а те направление тільки ловило і подавало в Росію тисячну частину хіба однієї луни, а не то що самої цілої європейської ідеї! 3 Вже минуло літ п'ять, як ліберальніші журнали мовчали, як німі, боялись словом заїкнутись, що тільки не згоджувалося з урядом. Одні консервативні "Московские ведомости" тоді панували, мали вплив на уряд, карали журнали, які їм були не вгодні, і помогли заслати не одну безвинну душу на Сибір своїм шпіонством…
Після польського повстання політика урядова всередині імперії попереду трошки бувши ліберальнішою, ніж за Миколая, знов круто і швидко повернулася назад. "Московские ведомости" професора Каткова видумали мисль про "обрусение окраин империи", мисль невидана за царя Миколая. Ми не будемо говорити про результати тієї ідеї, бо вони звісні теперечки по всій Європі. В нас на Україні був виданий вже попереду указ завести український язик в народні школи. Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну. Швидко потім з Польщі забрали виділи міністерств до Петербурґа, завели великоруський язик в урядові місця, в гімназії, в університет варшавський. Те ж саме було зроблене в "Остзейськім краї" з німцями і латишами. Запанувала політика "обрусения", маючого на самім краю ціль скасувати всякі інші народности, де тільки їх захопила границя Російської імперії...
До сього часу ліберальніші журнали мусили мовчати. Ніхто не смів слова пікнути, а найбільше після того, як Каракозов вистрелив в імператора Олександра II в воротях Літнього саду в Петербурзі. Тільки в кінці минувшого (1869) року, вже після "слов'янського з'їзду" в Москві, журнали почали дещо закидати навздогад, несміливо, більше про слов'ян і про слов'янофільське діло московської консервативно-національної партії. Потім піднялися голоси трохи голосніше. В кінці минувшого (1869) року "Вестник Европы" (октябрь) перший сміливо почав докоряти "Московским ведомостям" і "Голосові", що їх погляд політичний сам собі перечить. Де ходилось про діло австріяцьких слов'ян, про німецько-мадярське давління слов'янських національностей, там вони виступали ніби лібералами, стояли за оборону слов'ян, за збереження їх національности, їх країв. А де тільки хоч трошки ходилось про слов'ян, тих, що жили під російською державою, про поляків, про українців, і про німців, фінляндців, там вони зміняли, як той аспід, свою фарбу і кричали, щоб побити на смерть всяку національність між російськими границями, і поляків, і німців, і нас, українців, і литовців, щоб всіх поробити великорусами...
Який же погляд самих ліберальних журналів на політику всередині імперії? Чого б хотілось їм самим? – спитають нас. Чого б їм самим бажалось, про те в Росії не можна писати... Погляд ліберальних журналів на внутрішню політику можна тільки постерігати з їх тяганини з консервативними газетами, де, часами, проявляється власна думка якого-небудь журналіста. А ще більше зостається нам вгадувати їх погляд тільки по аналогії... Ліберальні журнали почали піднімати на сміх "обрусение окраин империи"; се певно, що вони не вірять в те "обрусение", а коли не вірять, то виходить, що вони оступаються або готові оступатись за вільне розвиття кожної національности між границями імперії, за національности побиті, за народ на Україні, в Білорусії, Литві, за латишів, за фінів, а з сього можна вже вважати, що їх принцип – рівноправне розвиття кожної національности так, щоб жодна не давила, не вигублювала другої…
Скажемо ще кілька слів про погляд ліберальних журналів на важніші діла всередині імперії, а іменно на школи.
Попередній шкільний устав для гімназій і духовних семінарій був доволі реального духу: там не дуже багато вділяли годин на клясичні язики, а в семінаріях вчили навіть зоології, мінералогії, сільському хозяйству і медицині (популярній).
Теперішній міністр просвіти граф Толстой, за помiччю консервативної московської партії Каткова, змінив шкільний устав, поперероблював майже всі гімназії на клясичні, зменшив натуральні науки, наставив в устави десятки годин на латину і на греку, так що ученики тільки те й роблять, що барабанять латинську і грецьку граматику. Ціль урядову тут можна бачити всю: уряд хоче вигубити дух реальний, а з ним разом і дух ліберальний, маючи його за духа тьми, а греками та латинами хоче заморочити голови молодому поколінню і повернути його мисль не вперед, а назад, в часи Греції й Риму, щоб зробити її консервативною.
Ліберальним журналам, з їх реальним духом, дуже не подобається новий гімназіяльний устав, в котрому ввесь час, ввесь курс шкільний напакований тільки лекціями клясичних язиків і великоруського "отечественного" язика…
І так як петербурзька вища громада подала недавно міністрові прошеніє, щоб він визволив їх дітей з того клясичного пекла, то прямо можна сказати, що ліберальніші журнали тільки передають луну громадського голосу про той клясицизм.
З такою ж самою енерґією говориться в тих журналах про все те, що тільки ходиться об народі: о просвіті народу, о народних школах, об народних театрах, сільських банках, народних школах майстерства, сільській управі, а найбільше про земства.
Земства закладані недавно імператором по визволенні селян од кріпацтва. Кожна губернія і кожний повіт має своє земство: в йому збираються вибрані посли від усіх станів – дворянства, духовенства і простого народу. Земства мають свого "предсідателя" і своїх членів.
Їм дано право старатись о народній просвіті, народнім здоров'ї (лазарети), об шляхах, о правдивім збиранні податів. Тут вперве всі стани сіли на одній лавці і почали говорити лицем до лиця. Ліберальніші журнали дуже прихилились зразу до земств, бо там давався початок рівноправства мужикам врівні з панами. Деякі журнали почали вже закидати слівце про розширення прав земства, наприклад, мабуть-то, сеймів... За такі речі уряд був закрив петербурзьке земство...
Ми сказали про дух і прямування ліберальних, або європейських, журналів дуже загальним поглядом, бо дрібніші розділи на партії ще не виявилися в тих журналах, може тим, що в Росії ще не сформувались і самі партії, які ми бачимо в Парижі, в Відні, в Мадриді. Ми сказали, що ті журнали прихиляються до народу... А як вони хотіли б надарити народ і яким добром, про те трудно теперечки вгадати... То певна річ, що в ліберальних журналах повіває демократизмом... Але який то демократизм? якої масти, якої фарби? Чи там вигляне початок республіки, чи демократичного монархізму, про те не можна нічого й сказати... Сама та журналістика дуже молода, років десять, як почала вбиватись в палки, ставати на ногах, набиратись національного і народного духу, хоча він і давненько вже проглядав в Великоросії в творах Кольцова, Некрасова, конечне далеко в слабіших силах, як у нас на Україні в Шевченкові і у всіх наших писателів…
Місто Москва з своїм чисто великоруським залюдненням, з своїм сорок сороків церков, з своїм старим Кремлем, додержала до цього часу основи історичного життя Московського царства XVI і XVII віку. І тепер в ній ще живе і дише той старий дух національної гордости і самопохвали, котрий мав колись свою Москву за третій Рим, вважав одну Москву за місто щиро православне, дивився на неправославних як на нехристів, на європейців-німців і інших як на нижчу расу, противну, близьку до жидівства і бусурменства. Стара Москва з своїми церквами, монастирями, великими дзвонами, з своєю гидливістю до просвіти і любов'ю до церковної болгарщини, до церковної літератури, з давніх-давен дивилась сторч на Європу, цуралася європейців, з гордістю відпихала од себе європейську цивілізацію…
Запад (Європа), говорили вони, гниє і швидко зовсім згниє, розвалиться з своєю гнилою цивілізацією. Причина тому та, писали вони, що Європа сливе вся католицька, неправославна; Європа несамодержавна, не має твердих основ государства й гражданства. Царства Європи роз'їсть революція, католицтво заступило людям дорогу до вічного спасіння, європейські літератури ступили на стежку безбожжя. Європа розсипається і розсиплеться, бо не має під собою твердого ґрунту…
Початок панування теперішнього імператора російського, до польського повстання, був ліберальніший від миколаївського. Олександр II зніс панщинне право, визволив народ від кріпацтва, заклав земства як основу для самоправства всіх станів, скасував зайві канцелярії. Першим указом наш український язик був заведений в народні школи. В українських городах розпочалися громади, котрі загомоніли о просвіті народу. Російський монархізм, бувши за Миколая аристократичним, починав трошки приймати масть демократизму, почав трохи ставати на європейський ґрунт, прихиляючись до ліберальніших журналів. Але трапилось польське повстання за автономію Польщі. Російський уряд злякався своїх дуже скупих реформ і знов здався на "Московские ведомости" Каткова. І з того часу вся політика всередині імперії круто повернулася знов назад і все йде тією стежкою, під ретроґрадною рукою московської партії, котра все лякала і на смерть перелякала уряд цілосвітньою європейською революцією і польським повстанням...
Катков знов викинув старе побите знамено московського слов'янофільства: що Європа гниє, що цілосвітня анархія і революція покладе додолу весь Запад з його цивілізацією; через європейські ідеї на Москві прийде таке саме лихо і в Росію, а через нього заметиться вся Росія; та європейська іржа переїсть, погризе здоровий московський організм; почнеться те страшне лихо від країв Росії, від Польщі, од остзейських німців, від України, від Грузії, і розпадеться вся Російська імперія; а потім той звір залізе і в саму Москву і, як та чума, заморить давні великоруські основи історичного життя. Щоб спастися від європейської чуми, треба повернути Російську імперію не вперед, а назад, до життя XVII, XVIII віку... до страшної централізації давнього московського государства; треба побити на смерть провінції: Польщу, Литву, Україну, Остзейський край, Грузію; треба заморити невеликоруські національності. Найкращий спосіб для того – великоруський язик. І від того часу, від 1863 р., Катковвигадав термін, незнаний попереду, – "обрусение". Великоруський язик, великоруська національність повинна для Російської імперії ніби зробити якесь чудо – закрити Росію якимсь чудовним покривалом од європейської чуми. З того часу настали в Росії часи австріяцького Меттерніха; з того часу в Польщі, в остзейських німецьких городах завели адміністрацію на великоруськім язиці, забрали з Варшави міністерство, потім вигнали польський язик з польських гімназій і других шкіл, з варшавського університету; вигнали український язик з тих народних шкіл, де він був уже заведений, позакривали українські громади. Думка тут така, щоб великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів… І тоді тільки Росія стане міцна, тверда, стане одна, ціла, велика на півсвіту, і ніколи не розпадеться, бо буде міцно зшита адміністрацією на великоруськім язиці, великоруськими школами і великоруською літературою…
Один слов'янофіл, Ламанський, в "Журнале министерства просвещения" за минувший (1869) рік прямо сказав, що російський язик, заведений в Польщі, вже доторкнувся і до самих заграничних слов'ян і що настав вже час подумати, погадати, як би надарити тим язиком і всіх слов'ян. Ламанський забуває тільки про одне дуже просте діло: що великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір…
Врешті, в Москві був задуманий і зроблений слов'янський з'їзд, чи "этнографическая выставка", куди з'їхалось багато слов'ян, окрім українців і поляків, добре знаючих московські братерські "объятия"…
Велику перепону в імперії для себе московська партія бачить в ліберальній літературі, в європейських гуманних ідеях, котрі загально побивають на смерть кожду ідею слов'янофільської партії, бо домагаються вільного розвиття, вільної мислі кождого народу, кождої національности, як тільки вона не має охоти гнітити слабішу національність; бо домагаються прав для цілої громади, а не для кількох людей урядової адміністрації. Московська партія дуже ненавидить ліберальнішу петербурзьку партію, котру вона зве "молодим поколінням, молодою Росією". Взявши в руки російський уряд після польського повстання і після стріляння Каракозова, московська партія почала душити молоду партію скільки мала сили, користуючись своїм страшним впливом…
Як Каракозов стріляв на імператора, "Московские ведомости" репетували: "Нет! он не русский! он не может быть русским! он поляк!" В "Русском вестнике", того ж самого Каткова, торік надрукована повість "Панургово стадо" Крестовського. В тій повісті все молоде покоління, весь ліберальний європейський рух в російській громаді— все те назване Панурговим стадом,— ділом польським. То була б велика честь і слава для Польщі, якби все, що зроблено і що робиться в Росії ліпшого, якби все то було діло польське. Тільки, конечно, в ліберальнім прямуванні в Росії винна Європа, а вже Польща, як кажуть, ні сном ні духом тому не винна. Катков назвав все те ділом польським, щоб розізлити уряд на ліберальних людей, щоб опаскудити про´ресивну мисль в громаді і руками уряду вислати в Сибір кого треба, а потім і зовсім побити ліберальне європейське прямування…
Романіст I. Тургенєв в одній своїй повісті "Отцы й дети" намалював тип молодого, нового чоловіка Базарова, котрий гудить всі старі російські звичаї, порядки, гудить аристократію, осміює старого простого батька-матір, не визнає кохання, браку... Таке прямування Тургенєв назвав нігілізмом (nіhil). В тій самій повісті є одна дівчина Кукшина, теж нігілістка: вона підстригає коси по-хлоп'ячій, п'є шампанське з студентами і живе собі вільно. Катков ухопив те слово – нігілісти, охрестив ним ліберальну молоду партію, і стало в нього слово "нігіліст" те саме, що й "революціонер". І Катков знову зробив з того нігілізму якесь страшне опудало, якогось страхопуда для російського уряду, лякає ним адміністрацію, а "стрижеными барышнями" полохає Росію, ніби якимись страшними "амазонками", що от-от колись наступлять і поб'ють Російську імперію!
Щоб зовсім побити молоду партію, Катков зробив свою газету жандармо-поліцейським органом. "Московские ведомости" без сорому шпіонять, як жандарми, на все ліберальне, що тільки з'явиться де в газетах. Ніколи вони не забувають тикнути пальцем, показати для уряду на кого їм треба, хто їм стоїть на дорозі. Так робить тільки той, хто не надіється на силу своїх ідей, хто потребує сили збоку, сили поліцейського кия, солдатського кулака. В сім таки році (1870) студенти московського університету не хотіли ходити в клініку на лекції проф. Полуніна, бо він дуже старий і нічого не розуміє на роботах операцій. Студентів повиганяли, забрали деяких з солдатами. Газета "Архив судебной медицины", видавана на скарбові урядові гроші, почала встоювати за студентів і лаяти професора, котрий лікував людей по методі 1830 ще року. "Московские ведомости" зараз і показали урядові, що, мов, на скарбові гроші та сміють в газеті оступатись за студентами проти професора (хоч і дурного). Так у них усе. Катков ніколи не минає брехні і жандармського шпіонства. Від 1863 року "Московские ведомости" давили ліберальну літературу руками уряду, виказували на молодих письменників, наговорювали на них. І не одна ні в чому неповинна душа залетіла в далекий північний край і в Сибір! Не одну українську і таки свою, великоруську, душу "Московские ведомости" з "Голосом" зігнали з світу!..
Ми прямо і сміливо радимо російському урядові дати нам волю розвивати свою літературу, вироблювати свій язик, коли хотять знайти в нас своїх прихильників. Хто ж з нас буде любити того, хто зв'язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його просвіті?
Хто ж подякує за таку ласку? Хто ж подякує за те, що Євангелія на українській мові, перекладена Морачевським, лежить в "Святейшем синоде" швидко років з десять і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові Христове слово!!! Тільки одні єзуїти в середні віки забороняли перекладати Святе Письмо з латинського на живі народні язики. Ми не хочемо ні "обрусения", ні ополячення, ні мадяризації; хочемо зістатись русинами-українцями і не попустимо знущатись над нами, робити експерименти всякої пропаґанди над п'ятнадцятьма з половиною міліонів нашого українського народу…
Російська громада, опам'ятавшись після польського і каракозовського діла, подивилась на світ божий аж в 1870 р. і побачила, що в Російській імперії запанувала смерть: смерть мислі, смерть європейських ідей, смерть літератури…
Так-то московська партія хотіла побити все живе в Російській імперії, коли оглянулась,— аж вона сама лежить на смертельнім одрі і вже помирає!..
Якого ж добра бажала московська партія для свого великоруського народу? Ми сміливо скажемо – ніякого! Московські консервативні газети не держали переду ні в однім питанні, близькім до народу, до народної просвіти, до нових ліберальних реформ в імперії, як-от: голосні суди, земства, визволення народу від панщини…