Лібералізм, з'явившись XVII сторіччя в Європі, як філософська й політична течія та економічна ідеологія, об’єднав однодумців ідеєю, що права й свободи кожної людини є правовим фундаментом суспільного й економічного життя.
Зусиллями цих політичних неофітів розпочиналася й спрямовувалася боротьба підприємців (власне буржуа) проти панування феодального монархічного абсолютизму, який був наділений ніби божественним правом управління всім життям суспільства, передаючи це право спадково.
Біля витоків лібералізму стояли англієць (1632-1704), шотландці Девід Гьюм (1711-1776) та Адам Сміт (1723-1790), німець Іммануїл Кант (1724-1804), француз Шарль Луї де Монтеск’є та інші просвітителі.
1690 року Джон Локк, сформулювавши два засадчі ліберальні принципи, вбачав сталий розвиток суспільства за умови економічної свободи, як права на особисте володіння й користування власністю, та панування інтелектуальної свободи, включно зі свободою совісті.
Підмурком теорії Джон Локка були його міркування щодо природніх прав особистості на життя, особисту свободу та на приватну власність, які б гарантувалися, за умови суспільної угоди між багатою верхівкою та простими громадянами. Проте ліберальну світоглядність Джон Локк не поширював на католиків, селян і прислугу.
Шарль Луї де Монтеск’є, на відміну від Джона Локка, не вивершував особистіть над державою, яка, на його думку, повинна була забезпечити людині умови, за яких їй було б дозволено все, що не заборонено законом. Тобто йшлося про гуманне кримінальне законодавство, дотримання правил судочинства, які б гарантувалися державою, та унеможливлення проявів деспотизму й зловживань з боку посадових осіб.
Лібералізм Девіда Г’юма полягав ув ідеї про засадчі (так звані природні) закони людської поведінки, що визначають моральні норми, які ніхто не може ні обмежити, ні придушити.
Адам Сміт, вважаючи людину основою всього суспільства, вбачав у її поведінці та намірах виключно природнє прагнення до особистої вигоди. Природній суспільний порядок, на думку Адама Сміта, базується на ринкових відносинах, за панування яких кожна людина визначає свою поведінку на особистих і корисливих зацікавленнях, сума яких створює інтереси суспільства.
Ідеї засновників лібералізму набували все більшої популярності в Європі.
Зрозуміло, що в царській Росії, де, як писав Тарас Шевченко, від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало, лібералізм не міг стати панівною ідеологією. Тим паче, що з 1848 року, коли з’явився “Маніфест комуністичної партії” Карла Маркса та Фрідриха Енгельса, проти ліберальних ідей починають нещадно боротися прибічники комуністичної та соціалістичної ідеї ощасливлення людства.
Марксисти у своїм “Маніфесті” стверджували, що з’явлене з надр сконалого феодального суспільсва сучасне буржуазне суспільство не тільки не знищило класових протиріч, а ще й привело до влади нові класи, замінивши старі форми пригнічення на нові. Й вину за це поклали на лібералів.
На жаль, в боротьбі між ліберальною світоглядною ідеєю та комуністичною доктриною розвитку суспільства, яку Ленін прилаштував до умов дореволюційної Росії, перемогла облудлива ідея побудови соціалізму.
Забігаючи наперед, скажемо, що в умовах уже більшовицької тюрми народів ліберальне просвітництво Джона Локка, Девіда Г’юма та інших, вище згаданих прізвищ, не мало жодної перспективи на успіх. Згадаймо хоча б горезвісний сталінський вислів: “Нєт чєловєка – нєт проблєм!”
У дореволюційній Україні, що входила до складу царської Росії, ліберальні ідеї, не сформувавшись у політичну течію, теж виявлялися лише на особистісному рівні. Щоправда, підґрунтя було дещо благодатнішим, бо в Україні віддавна культивувалося людинолюбство ледве не на підсвідомому рівні. Згадаймо хоча б російське “женіться на” й українське “побратися з”.
Серед російських громадських та державних діячів, які підтримували певні ліберальні ідеї, слід згадати Ґаврііла Дєржаіна, Пєтра Яковлєвіча Чаадаєва, Міхаіла Міхаіловіча Спєранского, Алєксандра Івановіча Ґєрцена, Пєтра Бернґардовіча Струве та інших росіян, відомих літературною чи якоюсь іншою мистецькою працею.
В Україні, говорячи про витоки лібералізму, пам’ятаємо про Івана Семеновича Нечуя-Левицького, Миколу Івановича Костомарова, Михайла Петровича Драгоманова, Івана Яковича Франка...
Ліберальна ідея, як ідеологія, проклюнулася на теренах постґорбачьовської Росії. Але в умовах путінського правління про неї треба говорити з великим застереженням. Адже лібералами у теперішній Російській Федерації називають, тавруючи презирливим прізвиськом заледве не ворога народу, громадян, які висловлюють критику щодо диктаторської форми правління Владіміра Путіна.
Так званий лібералізм Жириновского - тезки президента Росії, не витримує жодної критики. Бо в цій країні як ніколи не було, так і нема ліберальної ідеології. І хоча відоме російське твердження буцім “Чєловєк! Ето звучіт... ґордо!” дають сподівання на зміни в кращий бік, проте назва пьєси “На днє”, в якій устами Сатіна її автор розкрилив цю фразу ледве не до афоризму, підказує мені, що за путінського режиму лібералізм ніколи не виборсається з дна на поверхню.
Протилежно інша від російської - ситуація в новітній Україні.
У нас, починаючи з 12 вересня 1991 року – часу заснування Ліберальної партії України, ліберали-партійці вільно поширюють (з більшим чи меншим успіхом) засадчий ліберальний принцип та супутні від нього ліберальні ідеї, що людина – це не просто звучить гордо, а “Людина – понад усе!” Суттєва, погодьтесь, різниця.
Назва Ліберальної партії України, як і будь-якої іншої в світі, котра бореться за панування ліберальної ідеології, походить від латинського слова Liberalis – вільний.
Тобто вже у самій назві партії українських лібералів закладено основоположну ліберальну ідею про те, що в суспільстві повинні панувати цінності, котрі вивершують кожну людину, як неповторну особистість, до висот, коли б не людина слугувала державі, а держава дбала про захист життя, здоров’я, власності, громадянських свобод та гідності кожної людини, незалежно від її національності та віросповідання.
Щасливим випадком, не простеженим у назві жодної іншої партії ліберального спрямування, є та обставина, що виключно в назві партії українських лібералів, якщо її передавати на письмі чи в усному мовленні як абревіатуру (словом, утвореним з перших літер назви), то літери ЛПУ містять у собі як назву партії, так і її основне гасло: Ліберальна партія України і “Людина – понад усе!”
Це – формальні ознаки, які виокремлюють ЛПУ з поміж інших ліберальних партій, близьких їй по духу. Але існують і певні суттєвіші відмінності у меті й завданнях, які ставлять перед собою європейські ліберали та їхні українські партійні колеги. Проте це – тема окремої розмови.
І насамкінець. Не переповідаючи головні завдання, які українські ліберали визначили для себе в партійній Програмі ЛПУ, зверну увагу на зміст нашого партійного гасла.
Трапляється, що у змісті слів “Людина – понад усе!” дехто вбачає виключно споживацькі настрої. Держава мовляв повинна людині не тільки все, а щось навіть більше. Що на це скажеш?
Нагадаю відому притчу про рибу й вудку. Дещо, щоправда, переосмислену.
Пам’ятаєте, що голодну людину можна пригостити рибою. І вона не відчуватиме голоду протягом дня. Але людині, щоб вона сама себе годувала протягом усього життя, можна дати й вудку.
Так ось, зазначу, дехто у гаслі “Людина – понад усе!” вбачає ще й те, що держава повинна на ту вудку підганяти рибу... При тім байдуже, що хтось прийде на рибалку зарано, хтось заспить, а хтось відкладе на завтра. І хто їм винен?
Тому справа не в одній щоденній рибині чи й однаковій для всіх вудці. Справа у тім, щоб для кожної людини створити однакові умови. А там... Там уже від кожної людини залежатиме особисто – проспить вона риболовлю, прийде зарано, коли риба й не клюне, чи, приклавши певні зусилля, принесе додому гарний улов.