Інтервью з Михайлом Ткачем, автором слів «Марічки», опубліковано щотижневиком “Столиця” улітку 2006 року, коли широкий загал поціновувачів українського шлягера не мав і гадки про неймовірне місце й обставини народження цієї пісні.
Хоча на той час їй було уже більше п'ятдесяти років.
Подаю текст скорочено, бо довгочитання – не для смартфонівських завсідників, чиї пальці, забувши про п’янкий для мене запах типографської фарби, звикли тицяти пальцями по екрану мобілки.
Ви - батько "Марічки"?
- Коли це трапилося, ще не мав повних двадцяти двох років. Навчався у медичному інституті, а на практику напросився на батьківщину Юрія Федьковича. Бо сам я з Хотинського повіту, який лежить у степовій Буковині, а побачити гори мріялося. Тому на фельдшерську практику залюбки поїхав у серце Буковинських Карпат - Путилу.
- То "в'ється, наче стрічка" - це про річку Путилку?
- На її березі стояла лікарня. А навпроти - кладка. Молодь ходила нею вечорами. Гуртувалися, щоб поспівати. Я захоплювався, спостерігаючи, як люди йдуть через цю кладку, а потім стежкою від неї вище і вище в гори. Я та хлопець з місцевих теж туди вирушили.
Пройшли Селятин над річкою Сучавою, прикордонне сільце Шепіт з перевалом Джоголь, Яловичори з горою Томнатик, гірське озеро Буковинське око, Алиничівські луги. Там стояла застава. А сама місцина називалася Перкалаб.
- Це ж якою мовою?
- Українською. Означає - ведмежа нога. Ще й досі кажуть "ведмідь перкалабий". Олені й ведмеді справді були в тому закутку.
У хлопця, котрий мене супроводжував, була про всяк випадок рушничка. Одностволка. Бо тоді було ще неспокійно ходити. Уже рештки, правда, але ще не всі наші хлопці поскладали зброю...
- Ще були криївки?
- Так. Адже було це п'ятдесят четвертого року. Бачив, як приходили хлопці складати зброю, повіривши в оголошене прощення.
Отаким було моє знайомство з горами.
- І десь там зустріли гуцулку? Чи то тільки поетична уява?
- Чому ж тільки уява? Після війни містечко стояло поруйноване. Ніде й похарчуватися. Тому головний лікар закріпив нас за кухнею. Куховарила дуже симпатична жінка. Звали Марічкою. Мене так захопило це ім'я! Бо у нас були тільки Марії. А студенти (бо треба ж було чимось похвалитися) розповіли їй, що серед них є поет. І Марічка переказала, щоб написав для неї вірша. Мовляв, побачимо, що то за поет.
- А прізвище не пам'ятаєте?
- Як не пам'ятаю?! Марія Кисилиця. З Путили.
- Поетичне натхнення заскочило поета десь над річкою чи й на самій кладці?
- Може, не для преси... Бо аж ніяково, що пісню про торжество життя й любові написав у незвичному місці.
- Тобто?
- Квартир у Путилі для нас не було, то головний лікар поселив у приміщенні майбутнього моргу.
- Трупарні?!
- Та, там. Мені віддали таку малесеньку кімнатку, в якій ліжечко займало весь простір. Не повернешся, так тісно. То я заходив через вікно! І зразу в ліжко.
- То вірш написали лежачи?
- Та ще й хлопці вимагали: "От щоб завтра був вірш!"
- Ніч годуй, на ранок ріж?
- А електрики ж не було! Кажу їм, що нема місця, нема світла. То хлопці випросили гасову лампу у завгоспа. Самі повкладалися спати. Я теж приліг і почав щось писати. Та й заснув. Прокинувся удосвіта і таки написав вірш, щоб вранці подарувати Марічці.
- Слова наснилися?
- Напевно... Бо мозок працював.
- А що Марічка, коли прочитала?
- Аж засміялася!
- Пісню "Марічка" знали й любили. А її автора? Впізнавали, зустрівши на вулиці?
- Десь на початку шістдесятих років іду Хрещатиком і чую, як четверо чи п'ятеро офіцерів (а це було в День повітряного флоту) співають "Марічку". Я аж зніяковів. Проте себе не видав. Бо ж не підійдеш отак, щоб сказати, що ти автор. А ще якось аж у Магадані музиканти ресторанчика щоразу виконували "Марічку", як заходив пообідати. Вони вже знали автора. Проте я однак ніяковів.
- А жінки? Закохувалися в автора "Марічки"?
- Жінки...
- Моє запитання без жовтобульварного присмаку.
- Ясно, симпатії були. Пісня сприяла у цьому симпатійному сенсу.
- Ваша "Марічка" завдала клопоту працівникам загсів.
- Та ще й по всій Україні. Бо не хотіли вписувати це ім'я в документи про народження. Навіть мою доньку записали не Марічкою, а Марією.
- Пісня, знаю, обростала історіями та легендами.
- Було їх багато. Пам'ятаю, переказували про хлопця, який, навчаючись в медінституті, закохався у дівчину так, що... Ну, не жити без неї. Але вона йому не симпатизувала. І він, ото написавши цю пісню, помер.
А якось у Канаді навели мене на якусь церковну американську газету, де писалося, що не я написав "Марічку". І у Вінніпезі вхопила мене жіночка за барки та й говорить: "Марічку" написали хлопці, котрі сиділи в таборах, а ви трошки підправили її!"
- Переспівів і переробок тексту було багато?
- Так, багато. І різних. Чув, приміром, "за дротами, як з табору вийду, за дротами стану - бачу Україну". Мовляв, Марічка - це образ України для в'язнів. Траплялося й інше. Чув, що записали цю пісню з вуст людей у Ананьєвському районі Одеської області. А хто автор? Можете, й не запитували. Бо зробили "Марічку" народною піснею. Було це 1962 року. Її співали дівчата, а фольклористи записали, зробивши "відкриття" невідомої народної пісні.