Ліберальну партію України засновано Установчим з’їздом 12 вересня 1991 року.
ЛПУ – ровесниця української незалежності та весь цей час розвивалася й міцніла разом з нашої державою.
Роки, що минули, ввібрали в себе складний процес організаційного та структурного становлення, динамічне нарощування чисельності партійних рядів та їх перевірку в жорсткій виборчій боротьбі, роботу над вивченням та пропагандою в суспільстві ідеї лібералізму.
Поява Ліберальної партії на політичній арені України не була випадковою. Її виникнення було підготовлене кількома роками «перебудови», коли КПРС збанкрутіла як «керівна й спрямовуюча сила» і розпочався бурхливий процес становлення багатопартійності та ідеологічного плюралізму, політичного структурування суспільства. Люди почали виявляти справжні, а не силоміць нав’язані їм удавані інтереси. Й для багатьох саме свобода стала головною потребою та об’єктом прагнень.
ЛПУ народилася в Донецьку. І в цій обставині крився певний сенс. Адже «червоний пояс», що стягував Схід України, не міг бути розірваний ще занадто слабким у цих регіонах національно-демократичним рухом. Тому лібералізм виявився найприйнятнішою ідеологією для некомуністично орієнтованих представників суспільства.
Перший етап становлення ЛПУ можна назвати романтичним періодом, коли партія сповідувала ідеали класичного лібералізму.
То був час неординарних публічних виступів, масштабних доброчинних акцій і заходів. У партію при йшли люди, які повірили у ліберальну ідею, які були готові безкорисливо служити їй, пропагуючи незвичні для нашого суспільства цінності та ідеали. Ті, хто вступив до лав ЛПУ тоді, у 1991-1992 роках, вважаються сьогодні ветеранами. Абсолютна більшість цих людей і зараз зберігає вірність ліберальному прапору, а їх досвід – справжнє надбання партії, запорука її сьогоднішніх та завтрашніх успіхів.
Ось ті, хто 3 серпня 1991 року взяли участь у засіданні ініціативного комітету щодо створення в Україні Ліберальної партії і готували її Установчий з’їзд.
Голова оргкомітету – І.Р. Маркулов; члени-засновники: С.В. Андрейча, B.C. Борота, О.Ф. Гаркуша, Л.М. Гаркушенко, A.C. Жерновий, В.В. Левчун, О.І. Масліков, Л.В. Соколова, В.І. Шилін та C.B. Шутенко.
Велику роль на той період партійної історії відіграла енергія та ініціатива, виявлені засновником ЛПУ та її першим Президентом Ігорем Романовичем Маркуловим.
Кандидат економічних наук, бізнесмен, майстер спорту Ігор Маркулов обіймав посаду голови Ради з альтернативної економіки при Кабінеті міністрів України, а після відставки тодішнього прем’єр-міністра Л.Д. Кучми, став радником Президента України з питань ринкової економіки.
Для ЛПУ влада не самоціль, – говорив тодішній лідер українських лібералів, – а інструмент реалізації прав і свобод. Мати владу нам необхідно для втілення у життя ідеалів свободи, незалежності, розкріпачення людини. Свобода, право і гідність окремої особи і народу завжди були і будуть суттю відкритого суспільства. Створити таке суспільство, брати участь у його формуванні та розвиткові – мета лібералів.
На Першму з'їзді ЛПУ, який 3 червня 1993 року пройшов у Києві, прийнято партійну Програму, що запропонувала українському суспільству основоположні світоглядні цінності лібералізму, мету і завдання ЛПУ в різних сферах громадського життя.
У прийнятій резолюції партія заявила про необхідність
радикальної реформи політичної влади, що є умовою проведення економічних перетворень.
ЛПУ наполягала на скликанні Конституційних Зборів, що повинні прийняти нову Конституцію, а також виробити механізми проведення виборів до представницьких органів влади усіх рівнів на багатопартійній основі за пропорційною системою.
Наприкінці 1993 року завершилося формування регіональних структур – Ліберальна партія стала всеукраїнською. Відзначимо, що увесь час формування Ліберальної партії відбувалося саме «знизу вгору», з регіонів – до центру, зосередженого в столиці. Надалі така особливість партійного будівництва виявилася підґрунтям міцності партії, її здатності самовідтворюватися і протистояти будь-яким спробам розколу.
Новий етап розвитку ЛПУ почався після II з’їзду, який пройшов у січні 1995 року.
Обраний Президентом партії доктор економічних наук, заступник директора Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України Олег Ігорович Соскін розгорнув активну роботу по зміцненню її структур, здійснив ряд поїздок по регіонах. Поряд з ним помітну роль в ЛПУ відігравали троє віце-президентів: Тетяна Андріївна Кисельова, Володимир Федорович Ампілогов і Юрій Георгійович Баскаков. У своїх різких, безкомпромісних виступах з критикою системи влади і неефективної моделі розвитку держави Олег Соскін вже тоді пропонував, як вихід зі складної економічної та політичної ситуації – шлях народного капіталізму. ЛПУ визначила своїм головним завданням підтримку
курсу ринкових реформ, яким немає розумної альтернативи.
Ліберали виступали і за парламентську реформу: двопалатність та вибори на пропорційній основі.
Однак, протягом порівняно короткого часу, з’ясувалося, що ці погляди лідера партії, який стояв на радикально правих позиціях, помітно акцентуючи на національних ідеях і православії, не поділяла більшість партійців та членів керівних органів ЛПУ. Що й зумовило відставку Олега Соскіна.
Ліберальна партія зайняла чітку центристську позицію, визнавши основою своєї діяльності реалізацію принципів соціального лібералізму. Цю нову якість закріпив III з’їзд ЛПУ (січень-квітень 1996 року), на якому після бурхливої, напруженої але результативно плідної дискусії делегати з’їзду проголосували за нову редакцію Програми партії та її новий Статут.
З’їзд на альтернативній основі (Одеська регіональна організація висунула кандидатуру члена ЛПУ Володимира Тимофійовича Ланового) обрав Головою Ліберальної партії України Володимира Петровича Щербаня.
Прихід у партію цього лідера (економіста-реформатора, досвідченого господарника, яким був губернатор Донецької області Володимир Щербань) відчутно посприяв примноженню потужними ідеями соціальної складової в теорії та в практичній діяльності українських лібералів.
У новообраного керманича партії був навіть намір щодо перейменування Ліберальної партії України на «Ліберально-трудову», на чому він наполягав, запропонувавши делегатам III з’їзду ЛПУ розглянути його варіант партійної програми.
Проте делегати III з’їзду ЛПУ дійшли висновку, що за настільки радикальні зміни не треба поспіхом голосувати ні “За!”, ні “Проти!” Тому вони, делеговані сорока тисячами однопартійців, проголосували за ухвалу з’їхатися на Другий етап ІІІ з’їзду ЛПУ після двох місяців, аби протягом цього часу в усіх партійних організаціях ЛПУ подискували щодо запропонованих змін. Понад те, нову парійну програму вирішили винести на публічне обговорення. Усвідомлюючи особисту відповідальність перед партією і суспільством, учасники дискусії уважно зважували всі «За!» і всі «Проти!»
У період між двома етапами з’їзду трапилася ще одна, виключно важлива, подія. ЛПУ остаточно визначилась як партія парламентського типу зі своїм місцем у політичному спектрі країни. В лютому 1996 року у Верховній Раді України III скликання зформувалася і розпочала роботу ліберальна фракція «Соціально-ринковий вибір».
До її складу входили народні депутати: Ампілогов В.Ф., Анісімов Л.О., Бондаренко В.С., Васильєв Г.А., Голубченко А.К., Динейкін Г.І., Дмитренко О.І., Кириченко С.О., Кочерга В.П., Кравчук Л.В., Крандакова О.В., Кужель О.В., Литвин В.В., Масол В.А., Мірошниченко Л.Н., Новіков О.В., Поживанов М.О., Пудрік В.Ю., Тихонов Ю.Т., Угаров Г.Ю., Улинець В.Г., Чебатарьов В.П., Чечетов М.В., Шамарін А.М., Шеренін А.М., Щербань В.П., Щербань Є.О.
Очолив фракцію Голова ЛПУ Володимир Петрович Щербань.
Фракція об’єднала депутатів-партійців Ліберальної партії України та депутатів, які поділяли її основні ідеї, програмові принципи і положення.
У квітні делегати другого етапу III з’їзду ЛПУ, під оплески зали, вирішили залишити партійну першоназву. Й оновлена та зміцніла ЛПУ зробила явний ухил убік соціальних цінностей суспільства.
«Через працю на себе – до добробуту всіх!» – саме це гасло стало тоді головним для лібералів.
III з’їзд ЛПУ викликав бурхливу реакцію в українському суспільстві та широку пресу. Стала крилатою фраза Володимира Щербаня:
Українська економіка засиділася у дівках, чекаючи ринкових обіймів.
А демократам нема чого посипати голову попелом і жити у полоні ілюзій – під керівництвом лібералів час переходити до дієвого будівництва національного, дійсно народного, капіталізму.
Уперше в Україні було відверто й упевнено сказано про необхідність відкрити шлях іноземним інвестиціям, захищати інтереси вітчизняного підприємця, національної буржуазії та про те, що земля має стати товаром.
При Ліберальній партії України створено жіночу організацію, а у конкурсі «Жінка року-95» його лауреатом стала Олена Крандакова, народний депутат Верховної Ради України від Криму, яка входила до складу Політвиконкому ЛПУ.
Приділялася пильна увага і молодіжним проблемам. Партія розробляла концепцію своєї молодіжної політики. Комітет молодих лібералів, створеного ще 1991 року, який функціонував при регіональних осередках ЛПУ, виріс в одностайну громадську організацію, до якої увійшли молоді члени партії, учнівська та студентська молодь, численні симпатики ліберальної ідеї. У травні 1996 року пройшов установчий Форум Ліберального молодіжного об’єднання (ЛіМО), який зібрав молодих лібералів з усієї країни. Форум оприлюднив Маніфест із закликом до єднання вільної молоді України. Своїм головним принципом ЛіМО проголосило принцип свободи особистості.
Серйозним етапом партійної роботи сталася участь ЛПУ в конституційному процесі в Україні. Парламентська і позапарламентська робота партії була спрямована на залагодження конфлікту між законодавчою і виконавчою гілками влади, на якнайшвидше прийняття демократичної Конституції.
Успіхи та зростання впливу ЛПУ, величезна особиста популярність її лідера в Україні і, зокрема, в Донецькій області, де результати його сміливої реформаторської діяльності стали очевидними, викликали недоброзичливу реакцію тодішнього глави уряду. За його наполяганням Володимир Щербань змушений був залишити посаду губернатора, що певною мірою вплинуло і на становище партії. В пресі почали з’являтися нападки на ЛПУ, які однозначно розцінювалися як намагання дискредитувати ліберальну модель розвитку суспільства. Проти чинних лідерів партії висувалися абсурдні звинувачення.
Тяжкою втратою для ЛПУ було вбивство у листопаді 1996 року заступника Голови Політвиконкому партії, народного депутата Євгена Олександровича Щербаня.
У цій складній ситуації Керуюча Рада ЛПУ в лютому 1997 року прийняла документ, яким визначила політичну основу діяльності керівництва партії, партійних організацій і членів партії на найближчий час. Однак деякі члени Політвиконкому замість того, щоб об’єднатися для виконання намічених стратегічних і тактичних завдань, здійснили намір змінити, закладені в Статуті ЛПУ, принципи керівництва, намагаючись поставити робочий орган Керуючої Ради, Політвиконкому, вище самої Керуючої Ради, регіональних організацій та партії загалом. Та й ще вдалися до досить сумнівних методів впливу. Все це входило в протиріччя зі Статутом ЛПУ і підривало авторитет партії. Такі дії викликали обурення у представників регіонів та Керуючої Ради. Вищий партійний орган виключив з Ліберальної партії України кількох членів Політвиконкому та висловив свою одностайну підтримку Голові ЛПУ.
Головним напрямом партійної роботи у передвиборчий період була політична боротьба за новий виборчий закон. Верховна Рада кілька раз відкладала прийняття «Закона про вибори», яким передбачалася змішана мажоритарно-пропорційна систему, а отже – реальна роль і участь партій у здійсненні політичної влади в Україні. ЛПУ наполягала на негайному введенні згаданого закона в дію, а також на одночасному ухваленні «Закона про партії». Ліберали констатували, що наявність великої кількості партій в Україні не привело до створення багатопартійної політичної системи, а в процесі прийняття важливих державних рішень до думки партій не прислуховуються. Різко негативно поставилася партія й до ідеї пролонгації повноважень ВР, заявила про свою готовність усіма громадсько-політичними засобами забезпечити дію демократичного принципу виборності законодавчої влади у терміни, встановлені Конституцією України.
Свою мету ЛПУ декларувала наступним чином: через посилення партійних впливів забезпечити незворотність демократичних перетворень, домогтися того, щоб стратегічний курс реформ провадився не за рахунок народу, а в інтересах народу.
Аби ця мета стала досяжною, ЛПУ активно захищала українських промисловців та підприємців. Наша партія виступала проти проштовхування тодішнім урядом низки антипідприємницьких законів, що зводилися до адміністративного фіскального диктату. Активізувалися й громадські Комітети захисту підприємництва, створені та підтримувані ЛПУ.
24 вересня 1997 року новий виборчий закон було нарешті прийнято, і Ліберальна партія України вступила у період активної виборчої кампанії.
У навчальних центрах, створених за ініціативи ЛПУ (Український центр сучасної політичної освіти та культури) та за ініціативи міжнародних організацій (Центр соціально-політичних технологій) теоретично збагатили кандидатів у депутати, котрих партія вирішила висунути на всіх двісті двадцяти п’яти мажоритарних округах і котрих планували внести до партійного списку.
Засідання Ради регіонів та Керуючої ради визначили, що головним етапом партійної роботи є збір підписів на підтримку ЛПУ, пропаганда її принципів та залучення нових членів, а не тільки виконання процедури, яка вимагалася відповідно до закону.
Однак, як самостійна політична сила, Ліберальна партія України на вибори не пішла. У жовтні 1997 року IV з’їзд ЛПУ вирішив утворити виборчий блок «Партія Праці та Ліберальна партія – РАЗОМ!»
Таку ж ухвалу затвердив і III з’їзд Партії Праці, очолюваної відомим промисловцем Валентином Ландиком. Партії цього блоку оприлюднили заяву, якою закликали українське суспільство йти разом з ними до нової, ліберально-трудової, України. Передвиборна програма блоку проголошувала десять ліберально-трудових принципів демократичного оновлення України та десять пріоритетних завдань в соціально-економічній політиці. Політична рада блоку, створена, як його вищий орган, узгодила виборчий список, до першої п’ятірки якого ввійшли відомі діячі політики, економіки та культури: Володимир Петрович Щербань, Володимир Іванович Ландик, В’ячеслав Олександрович Богуслаєв, Михайло Григорович Жулинський та Aда Mиколаївна Роговцева.
Наприкінці 1997 року блок «Партія Праці та Ліберальна партія – РАЗОМ!» зібрав на свою підтримку більше шестисот двадцяти тисяч підписів виборців в усіх регіонах України і був занесений до виборчого бюлетеня під № 1.
23 листопада 1997 року відбулася ще одна вельми значуща для ЛПУ подія, коли в Оксфорді (Великобританія) 48-й Конгрес Ліберального Інтернаціонала ухвалив рішення щодо прийняття в оцю поважну організацію Ліберальної партії України в статусі члена-спостерігача.
Звертаємо увагу, що, відповідно до вимог Статуту Ліберального Інтернаціонала, дворічний статус члена-спостерігача був і є обов’зковою умовою. Й наголошуємо, що Ліберальну партію України зі списку всіх ліберальних партій на теренах колишнього пострадянського СНД (Союзу незалежних держав) уперше визнав Ліберальний Інтернаціонал партією, яка відповідала світовим критеріям політичного лібералізму.
У листопаді 1992 pоку, делеґовані від ЛПУ, наші партійці зустрілися в Києві з представниками Ліберальної партії Канади, котрі й надали інформацію про Ліберальну партію України відповідним структурам Ліберального Інтернаціонала. І, у відповідь (за висновками зустрічі), генеральний секретар цієї престижної міжнародної організації лібералів запросив представників українських лібералів узяти участь в роботі Виконкому Ліберального Інтернаціонала, що стався в Таллінні влітку 1993 року.
Наприкінці 1993 року делегація ЛПУ взяла участь і у Всесвітній Ліберальній Конференції, скликаної в Будапешті, де пройшли переговори з віце-президентом Ліберального Інтернаціонала щодо вступу ЛПУ до цієї організації. Протягом 1994-1995 pоків готувалися необхідні документи, пройшли зустрічі керівництва Ліберальної партії України та керівництва Ліберального Інтернаціонала в Лондоні та в Києві. Делегацію ЛПУ в статусі спостерігачів запросили на Конгрес Ліберального Інтернаціонала в Рейкьявік (Ісландія). 1996 року ЛПУ приймала в Києві делегацію Ліберального Інтернаціонала, очолюваної його Президентом.
У листопаді 1997 року, після приєднання до Ліберального Інтернаціоналу, делегати від ЛПУ взяли участь у роботі ювілейного Конгресу Ліберального Інтернаціонала, на якому відзначалося 50-річчя організації. Зазначимо, що найбільше уклаїнських лібералів, делегованих Ліберальною партією України, було на Конгресі Ліберального Інтернаціонала, який у жовтні 2000 року відбувся в Оттаві (Канада).
ЛПУ підтримувала постійні зв’язки з ліберальними і демократичними партіями світу (найтісніші контакти з лібералами Нідерландів, Канади, Великобританії, Швеції, Польщі та Румунії), отримує і надсилає політичні періодичні видання, листується в Інтернеті. На запрошення Народної партії за свободу і демократію (Нідерланди) українські ліберали брали участь у міжнародному семінарі для країн Східної та Центральної Європи «Управління кадровими ресурсами в сучасних політичних партіях».
А 5 березня 2015 року в Києві пройшла зустріч Голови ЛПУ Михайла Опанащенка та членів Політради ЛПУ з представниками Ліберального Інтернаціоналу - радником з політичних питань у Секретаріаті Ліберального Інтернаціоналу Робертом Вінтрекеном, міжнародним секретарем Партії центра (Швеція) Мілою Серджевалі, керівником міжнародного відомства Ліберально-демократичної партії (Великобританія) Яном Хіллом.
Парламентські вибори, проведені в Україні 29 березня 1998 року, були для лібералів серйозним випробовуванням. Адже подолати, встановлений законом, 4% бар’єр для блоку, до якого входила ЛПУ, не вдалося, хоча більше півмільйона громадян України проголосували за його програмові принципи, за ліберальний шлях розвитку держави.
За результатами виборів з’ясувалося розуміння, у яких обласних організаціях ЛПУ є насправді політичний вплив і авторитет. Й на засіданні Керуючої ради в травні 1998 pоку, проаналізувавши причини невдачі, об’єктивній критиці було піддано низку регіональних керівників, Центральний штаб блоку та особисто Голову партії. Було заплановано провести звітно-виборчі конференції в усіх обласних та місцевих осередках ЛПУ, намічено на грудень проведення з’їзду партії. Однак керівники чотирьох регіональних організацій, котрі під час виборів продемонстрували своє невміння та безвідповідальність, набравши найменшу кількість голосів виборців, і фактично зірвали вибори у своїх регіонах, сприйняли критику крізь призму особистих амбіцій і побоялися відкрито виступити перед однопартійцями на обласних конференціях, на засіданні Керуючої ради та на з’їзді. Вони пішли на порушення Статуту та розкол. Відмовившись узяти участь у засіданні Керуючої ради 26 вересня 1998 року та не визнавши її рішень, група членів партії, очолювана керівником Кримської республіканської організації ЛПУ Вяловим П.І., заявила про проведення «альтернативного з’їзду». Такі дії викликали адекватну реакцію, і 10 жовтня 1998 року Політвиконком ЛПУ змушений був виключити ініціаторів розколу з лав Ліберальної партії України.
У грудні 1998 року V з’їзд ЛПУ узагальнив висновки з уроків виборів та декларував оновлення політичного курсу партії. Головним надбанням цього форуму лібералів і результатом аналізу діяльності партії кількох останніх років стала, взята на озброєння, доктрина народного капіталізму. Цим терміном визначається суспільство, в якому в кожного громадянина є широкі можливості для примноження свого особистого добробуту і трудового капіталу, де приватна власність захищена законом, а соціально вразливі верстви населення надійно забезпечуються на державному рівні.
Делегати V з’їзду ЛПУ вдруге обрали Головою партії народного депутата України Володимира Петровича Щербаня.
На з’їзді також ухвалили постанову про підготовку комплексної програми дій партії з огляду на майбутні вибори Президента України. Пошуки разом з іншими правими та право-центристськими партіями спільного кандидата на найвищу посаду в країні стало головним завданням партії, що й закріпила резолюція про необхідність консолідації ліберально-демократичних і реформаторських сил в Україні.
У річищі ухвалених рішень, розпочався переговорний процес, в результаті якого Голова ЛПУ 9 лютого 1999 року підписав з головою НДП протокол намірів про взаємодію. В травні того ж року було підписано протокол про спільні дії з Ліберально-демократичною партією, а у липні – Меморандуми про співробітництво з ДемПУ та РХП. Ці документи були результатом окремих домовленостей, хоча велися й спільні переговори в рамках Круглого столу партій різних політичних напрямів: від ліво- до правоцентриських. Та розбіжності в поглядах, а також особисті амбіції деяких партійних лідерів, постали на заваді об’єднанню всіх учасників зазначених переговорів.
27 березня 1999 pоку на черговому засіданні Політради ЛПУ було вирішено взяти участь у роботі об’єднання демократичних сил «Злагода», до якого партія приєдналася у якості колективного члена в липні того ж року. На цьому ж засіданні Політради обговорювалася можливість вступу до об’єднання «Нова Україна». Виконуючи рішення Політради, ЛПУ в липні 1999 року стала членом цієї організації.
27 березня Політрада ЛПУ також затвердила на посаді заступника Голови Ліберальної партії Миколу Григоровича Жулинського, академіка НАН України, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
На початку квітня лідера ЛПУ Володимира Щербаня призначили губернатором Сумської області. Це, зрозуміло, змусило партію корегувати свою позицію. А політична ситуація в країні складалася так, що визначитися з своїм кандидатом у Президенти потрібно було не пізніше травня.
14 травня 1999 року, після широкої дискусії, Політрада партії офіційно ухвалила рішення щодо скликання VI позачергового з’їзду ЛПУ, який і зібрався 15 травня. Головним і єдиним питанням, запропонованим для розгляду й ухвалення делегатами з’їзду, було висунення кандидатури Леоніда Кучми на другий президентський термін. Переважна більшість делегатів дійшли висновку, що з усіх реальних кандидатів особа чинного Президента для лібералів найприйнятніша, хоча й викликає певні застереження. З’їзд ЛПУ прийняв рішення, і партія висловилася за підтримку цієї кандидатури. Другим важливим політичним кроком стала заява про необхідність створення, на основі спільного кандидата, міжпартійного блоку. Це рішення виявилося досить плідним. Блок «Наш вибір – Леонід Кучма!», що спершу об’єднав дванадцять партій, до початку другого туру виборів згуртував двадцять п’ять політичних партій.
Ліберальна партія України підписала угоду про створення цього Блоку, згідно з рішенням Президії Політради від 10 липня 1999 року. Надалі керівники партії і працівники Секретаріату брали активну участь у всіх засіданнях, готували робочі документи, публічні заяви та акції Блоку.
Літо-осінь 1999 року минули під знаком президентської виборчої кампанії. У центрі та на місцях партійні організації ЛПУ працювали у виборчих штабах, виборчих комісіях, брали участь у зборі підписів на підтримку свого кандидата.
Політрада ЛПУ, засідання якої пройшло 23 жовтня 1999 pоку, визначила основні завдання партійних організацій на останньому етапі виборів. Протягом 25-30 жовтня пройшов тиждень активних дій ЛПУ на підтримку Леоніда Кучми. Партія взяла участь у круглому столі «Влада в Україні. Необхідність структурних змін». Ця дискусія ставила за мету підготовку громадської думки до кардинальних змін у системі влади, створення у BP політично відповідальної парламентської більшості, популяризацію ідеї проведення референдуму.
7 листопада ЛПУ вийшла на мітинг під гаслом:
Не повторимо помилок минулого!
Результати президентських виборів виявили, що ЛПУ зробила виважений вибір і опинилася серед переможців.
Президія Політради партії прийняла рішення про подальше співробітництво партій, що входили до передвиборчого блоку з гаслом «Наш вибір – Леонід Кучма!» Секретаріат ЛПУ розробив відповідний документ, який підписали більшістю партій-членів. Подальшого розвитку ця ініціатива набула у втіленні щодо створення Політради політичних партій при Президентові України, що діє і донині.
У грудні 1999 року заступника Голови партії М. Г. Жулинського призначено віце-прем’єр-міністром з питань гуманітарної та соціальної політики. Разом з керівником уряду він, у квітні 2000 року, пішов у відставку з цієї посади.
Однією з найпомітніших подій 2000 року в державі було проведення всеукраїнського референдуму. Ще 21 грудня 1999 року ЛПУ виступила із заявою про необхідність вирішення питань, які виносилися на його розгляд. На засіданні Президії 18 лютого 2000 року також обговорювалися проблеми, пов’язані з проведенням цього заходу. І в центрі, і в областях організації Ліберальної партії взяли активну участь у підготовці та проведенні референдума. 20 квітня 2000 pоку оприлюднено Політичну заяву щодо результатів всеукраїнського референдума і Звернення до народних депутатів щодо імплементації його рішень. Ці документи з’явилися внаслідок підсумків референдума на Політраді ЛПУ 20 квітня 2000 року. У червні партія ініціювала проведення круглого столу «Підсумки всеукраїнського референдума: шляхи до змін в політичній системі України чи протистояння гілок влади». Головною метою цього заходу було вироблення взаємопогоджених шляхів і механізмів реалізації результатів всеукраїнського референдума. Саме тоді ЛПУ виступила з ініціативою відновлення ідеї створення міжпартійної асамблеї з метою узгодження законодавчих ініціатив щодо реформування виборчої, партійно-політичної та адміністративної системи влади.
Зусиллями аналітичної групи, Секретаріатом та економічним Комітетом ЛПУ 20 жовтня організовано круглий стіл «Податкова система у пошуку оптимізації». У його роботі взяли участь науковці і політики, представники ЛПУ в центрі та в регіонах, лідери інших політичних партій, зацікавлених пpoблeмами оподаткування та прийняття нового кодекса.
Протягом кількох місяців (з вересня 2000 року по січень 2001 року) в усіх партійних організаціях ЛПУ пройшли чергові звіти та вибори. Одним з головних завдань, що ставилося перед парторганізаціями на цей період, було посилення індивідуальної роботи з членами партії, підвищення активності низових ланок. Цьому сприяла звірка членів ЛПУ, за підсумками якої Ліберальна партія України налічує на початок 2001 року 37 018 партійців. Структура ЛПУ складає 309 районних і міських організацій в усіх областях України, АР Крим, містах Києві та Севастополі.
Помітною подією в політичних та в академічних колах України була науково-практична конференція «Становлення ліберального суспільства в Україні: традиції, сучасність, перспектива», що відбулася 27 квітня 2001 pоку в київськоому Будинку вчених в рамках підготовки партії до святкування свого 10-річного ювілею. Конференція працювала трьома секціями, учасники яких обговорили теми: «Ліберальна ідея в еволюції людської цивілізації та українська ментальність», «Ліберальна думка в сучасній Україні: досвід, активізація і реалізація», «Суспільно-економічне реформування в Україні як ліберальний вибір». Високий фаховий рівень учасників та наукова значущість матеріалів конференції дали підставу дійти до серйозних і, головне, оптимістичних висновків щодо перспектив ліберальної демократії в Україні.
Про ці перспективні та найближчі завдання партії напередодні наступних парламентських виборів говорилося на урочистому засіданні Політради ЛПУ, яке пройшло 15 вересня 2001 року.
Відзначаючи свій ювілей, Ліберальна партія України, проаналізувавши набутий досвід, склала плани на майбутнє. Свої поздоровлення одній з найкращих українських політичних партій прислав Президент України Л. Д. Кучма. Він відзначив, що ЛПУ:
Була і залишається активною учасницею економічного та соціального розвитку, демократизації суспільного життя.
Від імені Київської міської ради та міської держадміністрації привітав лібералів київський міський голова Олександр Омельченко. Він побажав, щоб
і надалі благородна праця, що стала Вашим покликанням, приносила щедрі плоди на благо суверенної України та її золотоверхої столиці – міста-героя Києва!
Головам 27 регіональних організацій ЛПУ урочисто вручили офіційні партійні знамена, виготовлені на честь ювілею. Найактивніші члени партії отримали почесну Подяку голови ЛПУ.
Якщо 2002 року ЛПУ, як член-засновник, увійшла до блоку «Наша Україна» і повернула собі парламентський статус, то через два роки цей статус було втрачено після виходу з фракції тодішнього лідера партії та через ідеологічний розкол на ґрунті підтримки кандидата в Президенти України на виборах 2004 року.
ЛПУ опинилася в політичній кризі, вихід з якої знайшов X з’їзд, скликаний 25 червня 2005 року. Партія об’єдналася на основі Платформи політичної згоди й обрала нового Голову ЛПУ – Петра Циганка.
Новообране керівництво, очолюване Петром Циганком, у складній післяз’їздовій боротьбі активно протидіяло будь-яким спробам блокувати роботу партії і домоглося законного визнання його рішень на державному рівні.
4 листопада 2005 року пройшов черговий ХI звітно-виборчий з’їзд ЛПУ, який підтвердив курс на реформацію партії на основі Платформи політичної згоди, знову обравши Петра Циганка Головою ЛПУ.
Ліберали взяли курс на активну підготовку до участі в парламентських виборах та виборах до місцевих рад. 17 грудня 2005 року ХII з’їзд ЛПУ прийняв рішення про самостійну участь партії у виборах, затвердив списки кандидатів у депутати та передвиборчу програму.
– Ліберальна партія України йде у владу, аби віддати владу народу! – сказала партія у своїй Заяві. – Ми звертаємося до всіх громадян України, до громадських і політичних об’єднань:
Використаємо свій історичний шанс на зміну політичної системи, що дають нам вибори-2006. Зробімо на них головний політичний крок до одвічної української мрії про вільну державу реальної свободи і демократії!
Але вибори, які відбулися 26 березня 2006 року, виявили, що ані тодішня влада, ані тодішня опозиція не були готові прислухатися до цих закликів. Не пройшло ще й року, як Україну охопила глибока політична криза – криза парламентаризму. Ліберальна партія України пояснила причини цієї кризи. В першу чергу, вона крилася у тих порушеннях, які відбувалися під час підрахунку голосів, що торкнулися у великій мірі й результатів голосування за ЛПУ. По-друге, кулуарні передвиборчі домовленості між мега-партіями призвели до знищення вільної конкуренції політичних сил і «тінізації» української політики.
- Між головними “партійними монополіями” та їхніми лідерами існує величезна недовіра, породжена особистими претензіями, надзвичайними владними амбіціями та розходженнями бізнесових інтересів. І все це прикривається гаслами любові та турботи про народ. Тому основна причина кризи – моральний занепад, відсутність почуття обов’язку та справжнього, а не декларативного, патріотизму.
Зрада, підкуп та брехня у вищому політикумі вже не вважається за гріх.
А в такій моральній атмосфері неможливі жодні політичні домовленості ані всередині влади, ані поміж владою та опозицією. – заявила Політрада ЛПУ.
Результати виборів-2006 були знівельовані, справа йшла до дострокового припинення повноважень Верховної Ради України V скликання. Ліберали ясно розуміли ситуацію в країні і висловлювали свою думку у відкритих заявах щодо можливого розпуску парламента, щодо проблеми імперативного мандата, а також, уже в котре, пропонували ряд принципів, спираючись на які можна організувати чесний виборчий процес і досягти бажаних для країни результатів. Для цього потрібно “щоб партії, які мають хай і незначну, але постійну і територіально не обмежену підтримку своїх виборців мали змогу пройти до парламента. Якщо ж великі партії будуть і далі наполягати на своїй монополії, навряд чи суспільство і цього разу зможе адекватно висловити свою позицію, свої симпатії і свої погляди на перспективу розвитку країни. І тоді розкол України (який поки що на рівні свідомості, але вже є реальністю) буде поглиблюватися і загрожувати перекинутися на структурний рівень”.
З оцим закликом ЛПУ 30 березня 2007 року ввійшла до Комітету національного порятунку, який об’єднав ще двадцять партій та більше шістдесяти громадських організацій. Але, на жаль, українські ліберали знову не були почуті. А результати дострокових виборів 2007 року, тобто обраний склад Верховної Ради, його професійна якість і моральний рівень, очевидні для всіх українців.
4 серпня 2007 року розпочав роботу ХІІІ з’їзд Ліберальної партії. Делегати одностайно прийняли нову Програму ЛПУ, а також висловили своє бачення політичної ситуації в країні. Брати участь у виборчій боротьбі після прийняття нового, ще більш дискримінаційного закону про вибори та у нездоровій морально-психологічній ситуації, коли існує обґрунтована невіра у чесність та прозорість їх проведення, було визнано недоцільним. Однак ЛПУ не склала зброю. Основою нової стратегічної політики партії стало зміцнення регіональних організацій, їх всебічна підтримка з центру і серйозна підготовка до місцевих виборів.
В рамках цих рішень ЛПУ працювала протягом двох років.
1 листопада 2009 року пройшов черговий XIV звітно-виборчий з’їзд, який відбувся напередодні виборів Президента України.
Зі звітом Політичної Ради партії за 2005-2009 роки та програмовою доповіддю виступив Голова ЛПУ Петро Циганко.
Делегати прийняли рішення висунути свого кандидата на найвищу посаду в державі. Ним став перший Голова ЛПУ, відомий підприємець Ігор Маркулов. Однак ЦВК, пославшись на суто технічні причини, не зареєструвала кандидатуру від лібералів.
У своїй політичній резолюції, яка є актуальною і зараз, Ліберальна партія заявила: “Українське суспільство потребує великих змін. Змін у відношеннях: влада і народ, влада і бізнес, влада і мораль. Не можна допустити, щоб Україна скочувалася в прірву державної анархії, тотальної корупції та національного приниження.
Ми, українські ліберали, впевнені – головними причинами цих бід є зневажання принципів справедливості та свободи людини.
На порозі виборів Президента України та майбутніх виборів до місцевих органів влади й Верховної Ради Ліберальна партія України готова запропонувати співвітчизникам свою програму облаштування вільної країни, програму добробуту і справедливого захисту для кожного громадянина, програму підйому національного духу заради розвитку і економічного процвітання нашої держави”.
До політичних гасел ЛПУ, які протягом усієї її історії висловлювали політичну волю української нації і її спротив як старому комуністичному тоталітаризму, так і новому олігархічному всевладдю (а саме: “Через працю на себе до добробуту всіх!”, “Людина – перш за все!”, “Держава для людини, а не людина для держави!”, “За моральну політику!”), додалося ще одне гасло: “Лібералізм і справедливість!”
З оцими гаслами і новою виборчою програмою ліберали прийшли до свого 20-річного ювілею.
Протягом п’яти наступних років особлива увага та системна партійна робота були спрямовані на зміцнення й структурування наших партійних осередків з метою участі Ліберальної партії України у виборах депутатів до Верховної Ради України. Вагомою складовою у цій роботі було опрацювання ідеї виборів народних обранців до законодавчого органу України виключно за відкритими партійними списками та поширення цієї ідеї в суспільстві з метою її панування.
Оприлюднення виборчих засад за відкритими партійними списками на нашому офіційному партійному сайті та поширення цієї ідеї в соціальних мережах викликали схвальні відгуки та підтримку виборців.
Підхопили цю нашу ідею й деякі кандидати на президентських виборах 2014 року. Але, на жаль, суто декларативно, як складову боротьби за голоси виборців.
У травні 2014 року заяву про бажання бути нашим партійцем написав Михайло Опанащенко. На той час – чинний народний депутат Верховної Ради України VII скликання.
На засіданні Політради Ліберальної партії України, яке пройшло 3 червня 2014 року в Києві, наші партійці, після бурхливого обговорення щодо пропозиції про обрання Михайла Опанащенка Головою Ліберальної партії України,
проголосували за скликання XVII з’їзду партії, на якому б делегати з’їзду розглянули це питання та стратегію участі партії у позачергових виборах народних обранців до Верховної Ради України у жовтні 2014 року.
12 червня 2014 року делегати XVII з’їзду висловили довіру Михайлові Опанащенку, проголосувавши за його обрання на посаду Голови ЛПУ.
Петра Циганка, попередника Михайла Опанащенка на посаді Голови ЛПУ, обрали першим заступником Голови ЛПУ та Почесним Головою ЛПУ.
15 вересня 2015 року ЛПУ скликала своїх однопартійців на XVIII з'їзд.
Осінню 2015 року Михайло Опанащенко зголошується взяти участь у передвиборчих перегонах за крісло мера Херсона. Домовляючись щодо підтримки з боку інших партій, призупиняє головування в ЛПУ. І рішенням Політради заяву Михайла Опанащенка удоволено, відновивши на посаді Голови ЛПУ Петра Циганка. Та 7 лютого 2021 року його серце зупинилося - раптова смерть обірвала життя цієї світлої людини, яка усім єством була лібералом і в думках своїх, і у своїх діях.
З березня 2021 року рішенням Політради ЛПУ
партію очолює Вікторія Парада на засадах виконувача обов'язків Голови Ліберальної партії України.
Отож сьогодні ми звертаємося до кожного громадянина України, який уболіває за її долю та відчуває особисту відповідальність за себе і свою родину.
Адже Україна переживає складну добу своєї історії. Однак ми не втратили шанс утвердити право і свободу, як основу ідентичності народу, привести українську націю до самоусвідомлення і консолідації. Почався відлік українського часу світової історії, і розуміння цього повинно служити духовними підвалинами будь-якої політичної діяльності. А для цього потрібні нові люди, нові ідеї і нові політичні практики.
Ми, українські ліберали, готові і щиро бажаємо будувати нову Україну, яка надішле свій, особливий, виклик об’єднаній Європі. Для цього потрібна сила духу, моральна чистота, а також знання, вміння і досвід, щоб
працювати на власній землі для власного добра, пам’ятаючи Бога і Україну.
І у нас є люди, достойні цього покликання.