НУ, КОМСОМОЛІЯ... КИШ!
У київській школі № 49, в якій навчався, я добре пам'ятаю старенького вчителя математики. Якова Соломоновича. На жаль, не знаю його прізвища, бо викладав він у старших класах. А я був у другому, ну, може, в третьому. Це десь отак 1964 року чи 1965-о. А коли доріс до тих старших класів, то Якова Соломоновича вже у нашій школі не було.
Мені, учневі початкової школи, тоді здавалося, що Якову Соломоновичу десь під сто років. Не менше. А може й більше, щоб у моїй дитячій уяві бути тим, котрий роками пережив казкового довгожителя Кащея Невмирýщого.
То, зрозуміло, перебільшення. Але воно ґрунтувалося на розповіді, випадково підслуханій з розмови між учителями, ніби він викладав математику ще в дореволюційних київських гімназіях. І то було, як мені уявлалося, таки правдою. Бо Яків Соломонович вельми різнився від наших учителів чоловічої статі як своїм одягом, так і в спілкуванні з учнями.
Він, пригадую, приходив до школи, взутим у галоші. Чорні-чорнющі, блискучі та неймовірно червоні всерéдині. Той колір не був схожим ні на п'ятикутність значка жовтеняти, ні на пломенистність піонерського ґалстука чи на червóність значків комсомольських.
3 Мені, пригадую, здавалося, що в ті галоші насіяно штукатурки зі стін червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка.
Тим несхожим кольором мені мабуть галоші Якова Соломоновича й запам'яталися. А ще тим, що ніколи не чув, щоб він ними човгав, ідучи шкільним коридором до класної кімнати. Хоча і йшов дуже повільно, тим дратуючи мене, що чомусь було незручно його обігнати. Не соромно. А саме незручно. Як ото в трамваї № 2, який курсував від Львівської площі до київського залізничного вокзалу, чи в тролейбусі з тим же №-ом, що верблюдяче повз від Софії до того ж вокзалу, коли я, захопивши місце біля вікна, удавав неймовірну зацікавленість від побаченого на вулиці, аби не звільняти місце комусь старшому за мене. Не обов'язково комусь літньому чи просто тьоті, яка, накупивши всьóго на Сінному ринку, ледве не в зубах тримала якусь там авоську. Та й кондуктор не був до нас, метких у захопленні сидячого місця, байдужим: "Ну, комсомолія, - звертався тим словом навіть до такої малечі, як я, - у якій школі вчишся?"
Але ота примусово-добровільна чемність, до якої спонукав кондуктор, не була образливою порівняно з тим, коли тобі, винагородивши щиглем, якийсь старшокласник пропонував зробити "Киш!"
4 Проте я, щоразу сподіваючись, що ті науки якось пронесе повз мене, намагався у трамваї № 2 чи в тролейбусі з тим же №-ом, всістися біля вікна.
Але ж про галоші... Галоші Якова Соломоновича.
Дійшовши до дверей класу, Яків Соломонович ступав із них, заходячи на урок у начищеному взутті. Й отак ті галоші, акуратно приставлені впритул одна до одної на лінії носакíв, щоб права гумова взувáчка не випереджáла ліву, чекали на свого хазяїна до кінця уроку.
Класна кімната, міркую, була для нього не просто приміщенням, а храмом. Бо, що цікаво, якось побачив, як Яків Соломонович увійшов у вчительську кімнату, не скинувши свої гумові взувачки. Як казав мій батько, підсміюючись, мокростýпи.
ПРО ГАЙКУ
6 Якось, запізнюючись після перерви на урок, бо накрав у садку груш, напхавши ними пазуху сорочки, летів стрімголов у школу, переймаючись думкою: "Що б його збрехати Ніні Іванівні?"
Ніна Іванівна - то моя перша вчителька. А груші...
Не повірите, але колись на київській вулиці Великій Підвальній, нині перейменованої з якогось дива на Ярославів Вал, була для нас, хлопчаків, утіха - кілька старéзних маленьких садків з вишнями, грушами, яблунями та горіхами, з яких, міркую, могли красти ті смаковиті плоди й гімназійні учні Якова Соломоновича. А може то - моя фантазія. Це про гімназистів Якова Соломоновича. Як емоційна згадка про моє дитинне "коли дерева були великі".
Отож, підтримуючи руками пасок, щоб груші не пóрснули з-під сорочки, пробігаю повз вікна шкільної їдальні, розміщеної в цокольному наріжному приміщені. Далі - вікна, за якими стоять, пофарбовані в зелений колір, якісь станки, столи, оббиті бляхою та величезні лещата. Це - клас, в якому привчали учнів до слюсарської майстровитості. Те приміщення було практично в шкільному підвалі, випинаючись десь на півметра своїми вікнами над асфальтом.
Неподалік від одного з тих вікон, мені на лихо, валялася залізна гайка. Розміром, ну, як п'ятикопійчана монета. Радянська, хто пам'ятає.
Гайка такого розміру вельми цінувалася серед хлопчаків-бешкетників, бо була одним з елементів могутньої "стрілялки".
ПРО "СТРІЛЯЛКУ"
Та "стрілялка" складалася з двох болтів, прив'язаних один до одного міцною мотузочкою або шнурком, поцупленим у шкільному гардеробі з чийогось ботинка.
Вкрасти шнурок було лего. Бо по школі нам не дозволялося ходити у взутті, в якому прийшли з вулиці. Його, як і верхній одяг, залишали в гардеробі, приносячи в школу, щоб перевзутися, хатнє взуття у торбинках. Мій ботинок якось теж розшнурували. І я повертався з школи додому задвірками, бо соромився шнурування білющо білим бинтом, тонко скрученим, щоб проліз у дірочки для шнурків. Отакий дитячий спóгад, малята...
Але ж про "стрілялку".
Два масивні болти загвинчувалися в гайку з різних сторін, стискуючи, натерту з сірників, сірку. Ось вам і вибуховий пристрій.
Підкинувши його якомога вище в небо, треба було тільки дочекатися різкого "Ба-бах!", коли та вся інженерія вдарялася об землю.
Траплялося, що шнурок чи мотузка не витримували сили вибуху. Й болти розліталися врізнóбіч на десять чи й п'ятнадцять метрів, додаючи клопоту знайти їх у траві чи в піску. Старші хлопці примушували нас до тієї роботи за те, що спостерігали за "Ба-бах!" Траплялося й таке, коли міцніше, як було потрібно, болти стискували сірку, то вона вибухала прямо в руках. Але найчастіше - на гайці зривалася різьба, перетворюючи її в непóтріб для "бабáхів".
А ВИ, БАТЄНЬКА
Отож я й побачив таку, зіпсовану, гайку за кілька метрів від підвальних шкільних вікон. І, як будь-який нормальний хлопчик, не просто пробіг повз неї, а добряче зацідив по ній ногою.
Гайка вцілила прямісінько в шибку. Та ще й не в одну, а розтовкла, як кажуть, на виліт одразу дві шибки, рознісши ту пригоду дзéнькотом битого скла на все шкільне дворище.
Я втратив рівновагу, не встоявши на ногах, бо підтримував руками пасок штанів, щоб не висипалися ті крадені груші. Гепнувся так, що аж іскри з очей, а з ліктя зацебеніло кров'ю.
У вікнах, хвала Богові, не було ні вчителя, ні учнів, щоб уловити мене на гарячому. І хоч як було боляче та все ж блискавкою промайнула рятівна думка, що нічого не треба придумувати, аби, збрехавши, розчулити Ніну Іванівну. Бо ось, як кажуть, факт на лице. Точніше на лікті. Але...
Але з-за рогу школи вийшов Яків Соломонович та ще один учитель. Павло Мусійович. Він нам згодом викладав співи, акомпануючи на скрипці. І, повірте, не всі наші пісні були про дєдушку Лєніна чи про піонєрський ідєал - картошку.
Від переляку, що вони бачили мою витівку, я геть забув за біль у лікті. Підвівшись на коліна, закляк, приречено чекаючи на кару.
За кілька секунд учителі підійшли до мене, не промовивши й слова.
Ця обставина мене ще більше пригнітила, бо чомусь згадав свого дідуся, батька мого батька - діда Матвія, який настановляв мене, коли гостював у селі, не лякатися тóго собаки, який на тебе біжить, гавкаючи. Не вкусить.
А Яків Соломонович і той мій майбутній учитель, не промовивши й слова, як собака, який не гавка, мовчки насуваися на мене незворотністю покарання.
Підійшовши до мене, учитель різко простяг правицю, ніби хотів звести мене на ноги. Але натомість боляче вхопив моє вухо. Вже й не пам'ятаю яке саме. Мабуть, що ліве. Бо воно у мене по життю більше від правого.
І тут Яків Соломонович з притиском промовив: "Нє оскор-блять! Убєрі руку!" А далі вже до мене: "Ну-с, молодой чєловєк, ви поранілісь?" І ні слова про розбиту шибку.
Мій переляк кудись звітрів від здивування, що до мене, учня перших класів, звернулися на "ви", як ото і я звертався до дорослих і просто до незнайомих людей. А ось до вчителя Яків Соломонович звернувся на "ти": - Убєрі руку!
Та, - кажу до Якова Соломоновича, - загоїться...
"Вот і хорошо. Нє опаздивайтє на урок!" - чую від нього.
Аж ось заговорив і той учитель: - А ви, батєнька, лі-бє-рал! А ти, - то вже до мене, - завтра с родітєлямі у дірєктора!
Слово "лібєрал" чомусь було вимовлене з осудом. Ніби вчитель дорікав Якову Соломоновичу, що він втрутився не в свою справу.
Вот, вот, - каже Яків Соломонович, - і нє забудьтє рассказать, как вас таскалі за уши.
ПРО БЛЯ...
Я, відверто, не все розтямив у тих словах, почутих і від Якова Соломоновича, і від учителя, який ухопив мене за вухо. Кажу про те, що у нашій сім'ї спілкувалися людською для мене мовою. Українською. Російську ж почав опановувати аж з 4-о класу. Бо 49-а школа була україномовною. Хоча вчителі, пригадую, спілкувалися між собою і з учнями на перервах російською. Київ. А позаяк батьки мене виховували не в дитсадкових столичних умовах, а вдома - то в російській мові у мене не було потреби.
Тому вперше почуте мною слово "оскорблять", з його наголошеним третім складом, як і слово "лібєрал" мене дещо знітили.
ПРО ТАЄМНИЧЕ СЛОВО
Удома я нічого не розповів про розбите вікно і про "завтра с родітєлямі у дірєктора".
Не тому, що страхопудився присорóмлення від батька за той вчинок. Бо не переймався наслідками моральної покáри. Адже ні мама, ні тато ніколи не лупцювали мене ремінцем і жодного разу не присилували стояти навколішки. В кутку. До стіни. А їхнє "Постидáвся б!" якось я перекліпував, бо, скажу, не знав, як оте постидáння виявляти: терти очі кулаками, щоб почервоніли, падати на підлогу, дригаючи ногами, канючити "Мама, мама, нікоґда больше!" Те все я бачив на вулиці від інших дітей, але їх досвід мене чомусь не надихав - я просто мовчки, не відводячи погляд, чекав, щоб мені пояснили, як ото його постидáтися?
Я боявся іншого... Адже довелося б розповісти про вчителя, який хапонýв мене за вухо. А то було, скажу, для мене непереборною проблемою.
Бо мою уяву про вулично-дворову мораль формував старший брат. Сашко. Ним я, хлопчисько, гордився тим, що його 100 кеге м'язів були моїм найнадійнішим захистом від фізичної несправедливості стосовно мене, яку іноді демонстрували старші хлопці. І він, пам'ятаю, добряче натовк у нашому дворі свого ровесника, коли побачив, як той, бажаючи у мене відібрати 10 копійок, які мама дали на кіно, тягав мене за вухо, щоб я розтиснув кулачок, в якому рятував отой копійчаний скарб.
Брат, збивши одним ударом мого кривдника на землю та взявши його за ноги, товк його головою пухкий сніг аж поки витрамбував маленький майданчик. То було взимку. А оце стояла золотава осінь. Замість снігу - голий асфальт.
І я перелякався за голову вчителя. Бо мені здавалося, що коли брат дізнається про негідний вчинок учителя, то і йому натовче голову. Але об асфальт.
Тому я й промовчав і про вікно, і про вухо. А в школі намагався уникати зустрічі як з отим учителем, так і з Яковом Соломоновичем.
Але слово "лібєрал" чомусь запам'яталося, викликаючи в моїй пам'яті слова "Нє смєть! Убєрі руку!", промовлені Яковом Соломоновичем з тим, аби захистити мене не так від фізичного болю, як від приниження хлопчачої гідності. Адже, повторю, ні тато, ні мама ніколи не принизили мене чимось подібним.
Отож оте слово - "лібєрал", запам'ятав, не розуміючи його значення. Про пригоду ж з розбитим вікном забув. Бо то було дрібницею, щоб про неї пам'ятати серед інших моїх хлопчачих витівок та непóслуху.
Але ось запитати у батька про значення слова "ліберал" не наважувався, бо чомусь був упевнений, що тато поцікавився б, де я те слово почув. Довелося б розказати правду.
У старшого ж брата, який пояснював мені значення слів, уперше мною почутих від хлопців та дядьків на вулиці, теж не хотілося розпитувати. Бо він, коли чув від мене деякі слова, незрозумілі для мене, чомусь завершував науку підзатильниками, коментуючи ту дію словом: "Матюк!" То було ознакою, що ті слова не можна промовляти вголос. Бо брат міг надавати не тільки підзатильників, а й добрячого копняка. Вельми дієве та результативне, зазначу, виховання. Бо я навіть зáраз, коли треба вимовити матюк, розповідаючи анекдот, відчуваю ніби переляк.
Тому, хоч як мені було цікаво, я знічувався промовити перед братом як слово "оскорблять", яке Яків Соломонович вигукнув, розбивши його на два склади, так і слово "лібєрал".
Мені здавалося, що Яків Соломонович насварив того вчителя, а він, учитель, обізвав Якова Соломоновича у відповідь. Отак оте слово ще довгий час було для мене таємницею.
10 Ліберал - це...
13 Аж ось я прочув, що хтось із старшокласників прибив цвяшками галоші Якова Соломоновича до підлоги. І він, вступивши у них після уроку, гепнув на паркет ліктем, добряче забивши його.
Скажу відверто - якби то був інший учитель, приміром, той, який нам'яв мені вухо, я б теж потішався з отієї витівки, підтримавши реготом регіт старшокласників, які за рогом школи, пихкаючи цигарковим димом, жваво обговорювали ту подію. Але ж то трапилося з Яковом Соломоновичем! Який не тільки заступився за мене, а й, оце здогадуюся, переконав свого колегу не розголошувати історію з розбитими шибками. Бо ніхто не нагадав мені вдруге, щоб мій батько прийшов до директора.
З того, як хлопці плескали по плечу свого товариша, я здогадався, що він і є тим героєм...
Аж якось Ніна Степанівна, коли ось-ось мав розпочатися урок, попросила мене принести крейду. Бо всю, яка була, стерла об класну дошку.
Картонні коробочки з отією крейдою видавала наша гардеробниця - висока на зріст і струнка літня жінка з поважними рухами, яка у будь-яку пору року запинала голову хусткою. Я її ніколи не бачив простоволосою. На жаль, не пригадаю її ім'я та по-батькові.
Повертаючись до класу, помітив у кінці коридору Павла Мусійовича, який своїми скрипальськими пальцями допомагав мені, вхопивши за вухо, підвéстися з колін. Я, розумієте, не горів бажанням з ним вітатися. Тому вирішив оббігти його аж через третій поверх.
Пробігаючи повз розчинено вікно, почув, як хтось свиснув з вулиці. Ну хто не зацікавиться тим свистом у моєму тодішньому віці? Визирнув. І бачу під вікном старшокласника, який ніби прибив цвяхами галоші Якова Соломоновича до підлоги. Реакція була миттєвою. Я наддер картонну коробку, витяг шматок крейди й щосили пожбурив його вниз, цілячись у голову. І мені те вдалося. Бо хоч і не бачив але почув зойк "Ой!" Проте...
Я вже казав, що Яків Соломонович ніколи не човгав галошами по паркету. Тому, захоплений своєю помстою, не зчувся, як він мене на тім заскочив. Випадково. З'явився, як кажуть, у потрібний час у потрібному місці…
Він, а з-за його плеча і я, визирнули у вікно. Хлопець, тримаючись рукою за голову, справді аж квадратними від здивування очима дивився на Якова Соломоновича. Мабуть подумав, що то він уцілив у нього крейдою.
Ну-с, молодой чєловєк, - звернувся до мене Яків Соломонович, - об'яснітє!
А що йому поясниш?! Хіба міг сказати правду? Але якось невільно ковзнув поглядом по його галошах. Мовчу. Тут і Яків Соломонович почав роздивлятися блискучі носаки своєї гумової взувачки.
Мстіть, - каже, - нє по-лібєральному.
Я одразу здогадався, що Яків Соломонович уже знає, хто вчинив наругу над його галошами. І, здивований, що того учня ще не прогнали з школи, підвів очі, уже аж геть спокійно дивлячись прямо в очі Якова Соломоновича.
А що таке, - запитую, - лібєрал?
Нє што, а кто! - відказує Яків Соломонович - Ето - чєловєколюб.
11 Післямова
Збігáв час. І я на довгі роки забув і про ту пригоду з розбитим вікном, і про шматок крейди, пожбурений у голову моєю рукою... Але те все спливлó в моїй пам'яті, коли вже мало яке слово в українській мові чи в російській було незрозумілим для мене.
12 Якось, гортаючи "Словник іноземних слів", виданий "Головною редакцією Української радянської енциклопедії" 1974 року, прочитав у ньому коментарі до слів "ліберал" і "лібералізм":
"Ліберал - людина, схильна до зайвої терпимості, потурáння (звичайно шкідливого) кому-, чому-небудь.
Лібералізм - безпринципне, примиренське ставлення до негативних явищ, до ворогів."
Я не повірив своїм очам, бо протягом усього часу, який минув після отих моїх пригод, свято вірив словам Якова Соломоновича, що ліберал - це людина, яка щиро любить інших людей, намагаючись зробити для них щось справді корисне й потрібне. А "Словник іноземних слів" подавав аж геть протилежну думку, формуючу негативне ставлення до таких людей, яким був і Яків Соломонович.
Та, як воно часто трапляється, відповідь знайшов випадково.
Старший мій брат десь доп'яв старезний ламповий радіоприймач "Ґрюндік", на якому серед усіх радіочастот були найцінніші для допитливої людини в умовах "жєлєзноґо занавєса" побудови комунізму. А саме - "13 метрів" в ультракороткому діапазоні. Радіоприймачів з оцією частотою, яка не глушилася каґебістськими глушилками, практично не було у простої радянської людини. Але мені з тим пофортунило. І я, тільки-но одержавши радянський паспорт, міг спокійнісінько слухати передачі "ворожих голосів", знаючи, що після слів "Зе войс оф Амеріка" чи "Радіо Ліберті" не почую з гучномовця противне "дррр-дррр-пі-пі-дрррр".
І ось, якось в одній з радіопередач Радіо "Свобода", почув, що лібералізм, як доктрина, не просто не визнає соціалізму радянського розливу, порівнюючи цю систему з гітлерівською диктатурою, а й передрікає неминучу його загибель з причин економічної неспроможності. Після почутого з ефіру "ворожого голосу" я дійшов висновку, що ліберальні ідеї не вельми приємні для радянської влади. Тому вона всіляко намагається їх принизити чи зганьбити, вбиваючи в свідомість підрадянських громадян, ніби цвяхи в галоші Якова Соломоновича, думку про лібералів, як про якихось диваків, блазнів, ледарів чи й про ворогів, котрі встромляли палицю в стрімку ходу розвиненого соціалізма до найсвітлішої мети людства - комунізму.
Але хіба був кимось із них Яків Соломонович?
P.S.
14
Коментарі